25

Частина 25. Де Ліза нервує, а техніка знову збунтувалася

Понеділок. 9:00. Я заходжу в кабінет із чашкою кави в руці й посмішкою на обличчі. У вихідні я встигла виспатися, нагодувати котів (Космос вимагав сметани, Бармалей — поваги), і навіть прочитати кілька глав свого роману, який я вирішила дописати. Усе чудово.

Але коли я сідаю за стіл, я помічаю Лізу. Вона сидить на своєму місці, але виглядає так, ніби її щойно переїхав вантажівка. Вона сьогодні в білому костюмі — ідеальному, без жодної складки, але її обличчя... Воно напружене. Пальці барабанять по столу. Вона дивиться на екран комп'ютера так, ніби він ось-ось вибухне.

— Доброго ранку, — кажу я, сідаючи.

— Доброго, — кидає вона коротко, не відриваючи погляду від монітора.

— Усе добре?

— Чудово, — вона стискає губи. — Просто... цей комп'ютер не працює.

Я дивлюся на її екран. Він чорний.

— Він вимкнений, — кажу я.

— Я знаю! — вона підвищує голос, потім зупиняється, видихає. — Я знаю, — повторює тихіше. — Але кнопка не натискається.

Я підходжу до неї. Натискаю кнопку живлення. Комп'ютер оживає, видаючи мелодійний звук.

Ліза дивиться на мене так, ніби я щойно врятувала їй життя.

— Як ти це зробила?

— Я просто натиснула кнопку, — кажу я.

— Я натискала! — вона майже кричить. — Вона не натискалася!

— Може, ти надто сильно натискала, — кажу я. — Комп'ютери не люблять, коли їх б'ють.

Ліза замовкає. Її обличчя стає червоним.

— Я не била його, — каже вона. — Я просто... натискала.

Я повертаюся до свого столу, але краєм ока бачу, що Ліза все ще нервово дивиться на екран. Її пальці знову барабанять по столу — швидко, хаотично, ніби вона намагається виграти в шахи з самою собою.

— Ти хочеш кави? — питаю я.

— Ні, — відповідає вона, але її голос тремтить.

— Я принесу, — кажу я. — Без цукру?

Вона дивиться на мене здивовано.

— Звідки ти знаєш, що я п'ю без цукру?

— Я помітила, — кажу я. — У ресторані ти замовила чай без цукру. І вино пила сухе. Ти не любиш солодке.

Вона мовчить.

— Дякую, — каже нарешті, стиха.

Я йду на кухню, заварюю каву. Коли повертаюся, Ліза сидить за столом, але перед нею... на столі лежить розбита миша. Вона дивиться на неї з жахом.

— Що сталося? — питаю я.

— Вона впала, — каже Ліза. — Я просто хотіла підключити її, а вона...

— А вона впала?

— Вона втекла! — Ліза майже кричить. — Вона вискочила з моїх рук і впала на підлогу! Я не винна!

Я дивлюся на неї, потім на мишу. Вона розбита на дві частини, як та, що впала в мене минулого тижня.

— Я принесу нову, — кажу я, стримуючи посмішку.

Я йду до шухляди, дістаю запасну мишу. Просто. Без зайвих рухів.

— Ось, — кладу перед нею.

Ліза дивиться на мишу, потім на мене.

— У тебе є запасна?

— Я завжди маю запасну, — кажу я. — У мене техніка бунтує регулярно.

Вона бере мишу, підключає її, і комп'ютер реагує. Вона видихає з полегшенням.

— Дякую, — каже вона знову.

— Не дякуй, — усміхаюся я. — Це робота.

Але я помічаю, як вона нервово поправляє волосся, хоча воно ідеальне. Як вона кілька разів відкриває й закриває ноутбук. Як вона намагається щось надрукувати, але пальці не слухаються.

— Лізо, — кажу я. — Ти в порядку?

— Так! — вона піднімає голову. — Я просто... цей проєкт... він важливий.

— Який проєкт?

Вона мовчить.

— Я не можу розповісти, — каже вона нарешті. — Це конфіденційно.

— Зрозуміло, — кажу я.

Але в цей момент її телефон дзвонить. Гучно, різко, із мелодією, яка нагадує сирену. Ліза підстрибує на стільці, майже падає, хапає телефон, але він вислизає з рук і падає на підлогу.

Вона дивиться на нього, потім на мене.

— Усе добре? — питаю я.

— Чудово! — вона піднімає телефон. — Просто чудово!

Я беру свою каву, відпиваю ковток, намагаючись не сміятися вголос.

— Знаєш, Лізо, — кажу я. — Ти сьогодні виглядаєш так, ніби збираєшся на війну.

— Я збираюся на зустріч із клієнтами, — каже вона. — Це дуже важливо.

— Я можу допомогти, — пропоную я. — Якщо хочеш.

Вона дивиться на мене довго. Потім зітхає.

— Гаразд, — каже вона. — Допоможи.

Я підходжу до неї. Вона показує мені презентацію, яку готувала. Вона гарна, але в ній є помилка — графік неправильно побудований.

— Тут проблема, — кажу я. — Цифри не сходяться.

— Що? — вона дивиться на екран. — Я перевіряла!

— Перевір ще раз, — кажу я.

Вона перевіряє. Її обличчя стає блідим.

— Ти маєш рацію, — каже вона. — Я помилилася.

— Я виправлю, — кажу я. — Сідай, випий каву.

Вона сідає, бере чашку, яку я принесла. Її руки тремтять так, що кава майже виплескується. Я швидко виправляю графік, зберігаю файл.

— Готово, — кажу я.

— Дякую, — шепоче вона.

А потім, коли вона встає, щоб іти на зустріч, вона зачіпляється за шнур від комп'ютера й падає. Прямо на підлогу. Разом зі стільцем.