24

Частина 24. Де вечеря стає дорогою, а вино — зброєю

Я сідаю за столик навпроти Лізи. Вона дивиться на мене з усмішкою, яка не торкається очей, і я відчуваю, як у повітрі запахло не просто парфумами, а суперництвом.

— Ну що ж, Марічко, — вона бере меню, гортає, не відриваючи погляду від мене. — Якщо Макс не зміг прийти, то ми хочемо насолодитися вечерею. Я запрошую.

— Я не проти, — кажу я, беручи меню з рук офіціанта.

Воно важке, у шкіряній обкладинці, із золотим тисненням — назва ресторану «Амарант» і емблема у вигляді квітки. Я відкриваю його і ледь не ковтаю повітря.

Карпаччо з телятини з трюфелем і пармезаном — 1 280 грн.

Фуа-гра з інжировим конфітюром і бріошем — 1 450 грн.

Борщ із перепілкою та пампушками з часником (фірмовий, який хвалить Остап) — 890 грн.

Медальйони з яловичини з соусом з червоного вина й картоплею фондю — 2 450 грн.

Морський гребінець на грилі з пюре з пастернаку — 1 850 грн.

Десерт — манго-панакота з маракуйєю — 680 грн.

Шампанське «Dom Pérignon» — 8 500 грн. за пляшку.

Вино «Château Margaux» 2015 року — 14 200 грн. за пляшку.

Я мовчки рахую в голові. Вечеря на двох із вином може коштувати... 20–25 тисяч гривень. Це моя зарплата за місяць, якщо не більше.

— Обирай що хочеш, — Ліза усміхається, помічаючи мою реакцію. — Я плачу.

— Щедро, — кажу я, намагаючись тримати голос рівним.

Я замовляю карпаччо з телятини, медальйони з яловичини й манго-панакоту. Ліза — фуа-гра, морський гребінець і шоколадний фондан. Шампанське «Dom Pérignon», бо якщо вона платить, то чому б і ні?

Вино приносять у крижаному відрі. Сомельє — високий чоловік у білому піджаку — відкорковує пляшку, наливає краплю Лізі. Вона пробує, киває. Потім наливає мені.

Я беру келих, ніби тримаю його тисячу разів. Насправді всередині я тремчу, але тримаю обличчя.

— За новий проєкт? — підношу я келих.

— За новий проєкт, — Ліза підносить свій.

Ми п'ємо. Шампанське — ідеальне, сухе, з довгим післясмаком, що залишає на язиці нотки цитрусу й меду. Я ставлю келих на стіл, намагаючись не показувати, що це моє перше шампанське за таку ціну.

— Ти, мабуть, дивуєшся, чому я запросила Макса, — починає Ліза, нарізуючи фуа-гра.

— Я дивуюся, чому ти запросила його, а не мене, — кажу я. — Бо будь-який проєкт, який стосується його, стосується й мене.

— Сміливо, — вона посміхається. — Мені це подобається. Але Макс — дорослий чоловік. Він може приймати рішення самостійно.

— Він приймає, — кажу я, роблячи ковток. — І він вирішив, що я буду тут.

— Ти впевнена, що він не просто боїться тебе залишити саму? — Ліза нахиляється ближче, знижує голос. — Бо, знаєш, я знаю його довше. І бачила, як він змінюється, коли йому стає ніяково.

— Ніяково? — я сміюся. — Ти помиляєшся. Він — найвпевненіший чоловік, якого я знаю. І він ніколи не боїться мене залишити. Він боїться мене втратити.

Ліза замовкає. Її очі стають холоднішими.

— Ти надто самовпевнена, Марічко.

— Я просто знаю свою цінність, — кажу я. — А ти знаєш свою?

Повисає тиша. Я чую, як стукає моє серце. Але я не відводжу погляду.

Вона бере келих, підносить до губ, дивиться поверх нього.

— Ми могли б працювати разом, — каже вона. — Я не хочу воювати з тобою.

— Тоді не воюй, — кажу я. — Я теж не хочу.

— Але я хочу отримати своє, — вона ставить келих. — І я отримаю його.

— Ти хочеш отримати Максима? — питаю я прямо.

Вона мовчить.

— Він не річ, Лізо. Він людина. І він обрав мене.

— Поки що, — усміхається вона.

Я видихаю. Усередині — холодна рішучість.

Я беру келих, щоб зробити ще один ковток. Але моя рука тремтить — від хвилювання, від шампанського, від її погляду. Келих вислизає з пальців.

Червона рідина виливається на білу скатертину.

Я дивлюся, як вино розтікається червоною плямою, схожою на квітку. Троянду. Таку саму, як на листівці.

— Ой, — кажу я.

Ліза дивиться на пляму. Її очі звужуються.

— Ти зробила це навмисно?

— Ні, — кажу я щиро. — Але, знаєш, є в цьому щось символічне.

Я беру свій келих, який залишився недоторканим, і підношу його.

— За те, щоб наші стосунки були чистими, як ця скатертина була до цього моменту.

Ліза дивиться на мене довго. Потім вона відсуває свій келих, навіть не доторкнувшись до нього.

— Я закінчила, — каже вона. — Я йду.

— Але вечеря ще не закінчена, — кажу я.

— Я не голодна, — вона встає. — І, до речі, я передумала платити. Ти пролила вино, ти за нього й платиш.

Вона бере свою сумочку й іде, залишаючи мене за столом, із плямою на скатертині й недопитим шампанським.

Я дивлюся на неї. Потім на чек, який залишився біля моєї тарілки.

25 430 грн.

Я не маю таких грошей.

Я сиджу за столом, дивлюся на пляму, і всередині — спочатку паніка, потім — спокій. Я — Марічка. Я не здаюся.

Я підношу руку, кличу офіціанта.

— Можна рахунок? — кажу я.

Він приносить термінал. Я дістаю кредитну картку — ту, яку дала мені мама на випадок надзвичайної ситуації. Проводжу її.