24

Частина 24. Де запрошення стає викликом, а шопінг — пригодою

Четвер. 10:00. Я сиджу за своїм столом, розбираю пошту, коли помічник Лізи — Андрій — підходить до столу Максима й кладе перед ним конверт. Білий, щільний, із золотим тисненням. На ньому — вензель у вигляді літери «L», витончений і дорогий.

Максим піднімає конверт, розкриває. Я бачу, як змінюється його обличчя — стає напруженим, майже роздратованим.

— Що це? — питаю я.

Він мовчки передає мені конверт. Усередині — листівка. Така ж біла, із золотим обідком. Текст виконаний каліграфічним почерком:

«Дорогий Максиме!

Запрошую тебе на вечерю до готелю «Прем'єр Палац».

П'ятниця, 20:00. Ресторан «Амарант».

Я хочу обговорити наш новий проєкт. Наодинці. Без зайвих вух.

Приходь. Я чекатиму.

Твоя Ліза.»

У нижньому кутку — маленький малюнок, намальований від руки: червона квітка, схожа на троянду, і крапля, що падає з пелюстки. Сльоза? Чи роса? Я не знаю.

Я дивлюся на листівку, потім на Максима.

— Вона запрошує тебе на вечерю. Наодинці.

— Я бачу, — він проводить рукою по обличчю. — Вона не зупиниться.

— Ти підеш? — питаю я, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Ні, — він дивиться на мене твердо. — Я не піду.

— Але вона просить. І це може бути важливо для проєкту.

— Марічко...

— Я піду замість тебе, — кажу я.

Він завмирає.

— Що?

— Я піду замість тебе, — повторюю я. — Вона хоче поговорити з тобою? Хай говорить зі мною. Я — твоя партнерка. Я — твоя права рука. Я — твоя дівчина. Я маю право бути там.

— Це небезпечно, — каже він.

— Це виклик, — усміхаюся я. — І я приймаю його.

Він довго дивиться на мене. Потім киває.

— Добре. Але я буду поруч. У сусідньому залі. Якщо щось піде не так — я втручуся.

— Домовились, — кажу я.

Я дивлюся на листівку. На квітку. На сльозу чи росу.

«Це буде цікава зустріч, Лізо. Дуже цікава.»

П'ятниця. 12:00. ТРЦ «Gulliver».

— Я не знаю, що вдягнути, — кажу я, стоячи перед вітриною з сукнями, які коштують як мій місячний бюджет. — Вона буде в червоному. Я знаю. Вона завжди в червоному.

— Тоді обери синє, — каже Максим, стоячи поруч. — Синє — твій колір.

— Синє?

— Воно підкреслює твої очі. І воно — не червоне. Ти не граєш в її гру. Ти граєш у свою.

Я дивлюся на нього з подивом.

— Ти знаєш про кольори?

— Я знаю про тебе, — він усміхається. — Я помічаю все.

Ми заходимо в бутік. Я обираю сукню — темно-синю, оксамитову, з відкритою спиною й довгим подолом. Вона сидить ідеально, підкреслює талію, додає висоти.

— Це воно, — каже він, коли я виходжу з примірочної.

— Серйозно?

— Серйозно.

Ми купуємо сукню. Потім — босоніжки. Високі. Дуже високі. На шпильці десять сантиметрів. Я дивлюся на них із жахом.

— Я впаду, — кажу я.

— Не впадеш, — він бере мою руку. — Я триматиму тебе.

— Ти не будеш поруч.

— Буду. Подумки.

Я одягаю їх. Іду до дзеркала. Вони додають мені впевненості, навіть якщо всередині я боюся зламати ногу.

Потім — аксесуари. Маленька сумочка-клатч у сріблястому кольорі, яка блищить при світлі. І прикраси. Підвіска — маленька зірка з діамантом, яку він обирає сам.

— Це тобі, — каже він, застібаючи ланцюжок на моїй шиї.

— Але ж вона дорога...

— Ти дорожча, — він цілує мою скроню. — Ти — моя зірка.

Макіяж я роблю вдома, перед великим дзеркалом. Легкі тіні, стрілки, які я вивела ідеально, червона помада (так, я вирішила грати в її гру трохи, але по-своєму). Волосся — зібране в низький пучок, із пасмом, що випадає, щоб виглядати невимушено, але продумано. У вухах — маленькі срібні сережки у вигляді місяців.

Я дивлюся на себе в дзеркало. Я — Марічка. Я готова.

19:30. Я виходжу з дому.

Машина, яку замовив Максим, чекає біля входу. Чорний «Mercedes-Benz S-Class». Дорогий, блискучий, із затемненими вікнами. Водій — у костюмі, відкриває переді мною двері.

Я сідаю на заднє сидіння. Шкіра пахне дорогим парфумом. Я видихаю.

Ми їдемо. Але через десять хвилин машина починає дивно звучати — десь під капотом щось стукає, потім шипить. Водій вимикає двигун, виходить, відкриває капот.

— Пані, вибачте, — каже він, повертаючись. — Двигун перегрівся. Потрібно зачекати.

Я дивлюся на годинник. 19:45.

— Скільки?

— Хвилин двадцять, мінімум.

Я видихаю. Всесвіт, ти серйозно? Зараз, коли я маю бути в готелі о 20:00?

— Я викличу таксі, — кажу я.

— Не треба, — чується голос. — Я підвезу.

Я повертаю голову. Поруч зупиняється білий «Porsche Cayenne». З нього виходить Максим. У темному костюмі, без краватки, але з усмішкою, яка зігріває.

— Ти що тут робиш? — питаю я.

— Я слідкував за тобою, — каже він. — Не довіряю цій машині. І, схоже, мав рацію.

— Ти — мій герой, — сміюся я.

— Сідай, — він відкриває двері. — Я відвезу тебе туди, де ти маєш бути.