23

Частина 23. Де Ліза починає гру, а техніка збунтувалася

Ранок. 7:45. Я стою перед дзеркалом у своїй новій кімнаті (тепер уже нашій кімнаті) й придивляюся до себе. Сьогодні — важливий день. Ліза офіційно виходить на роботу, і я мушу виглядати так, ніби мене не хвилює її поява. Навіть якщо всередині все тремтить.

Я обираю сукню кольору лаванди — ніжну, легку, із запахом, який нагадує весну. Вона відкриває плечі, але не занадто, ідеально сидить на фігурі. Під неї — бежеві босоніжки на невеликому підборі. Не високому — щоб не думати про ноги, коли Ліза дивитиметься на мене своїм пронизливим поглядом.

Макіяж — нюдовий, але з акцентом на очі. Туш, що подовжує вії, легкі коричневі тіні, перламутровий хайлайтер на вилицях. Губи — прозорий блиск із відтінком персика. Зачіска — легкі хвилі, які я зробила за допомогою плойки, і маленька срібна заколка у вигляді зірки. Я купила її, коли ми зустрілися з Максимом на даху. Вона нагадує мені, що я — не просто дівчина в офісі. Я — Марічка, яка змінює світ.

Парфум — легкий, квітковий, із нотами ванілі й мускусу. Той самий, який він купив мені на день народження. Я бризкаю на зап'ястя, на шию, за вуха. Пахне так, ніби я щойно вийшла з саду.

— Ти готова? — Максим заходить у кімнату, зупиняється на порозі й дивиться на мене.

Його погляд змінюється — стає м'якшим, теплішим, майже шокованим.

— Марічко... ти неймовірна.

— Просто сукня, — кажу я, хоча всередині тану.

— Не просто сукня, — він підходить, цілує мене в скроню. — Ти сяєш. Вона й близько не стоятиме поруч із тобою.

— Ліза — красива жінка, — кажу я обережно.

— Красива? — він усміхається. — Вона — статуя. А ти — життя.

Я видихаю. Він завжди знає, що сказати.

— Ходімо, — я беру сумку. — Нам треба на роботу. Бо якщо ми запізнимося, Ліза подумає, що я боюся.

— Ти не боїшся, — він бере мене за руку.

— Знаю, — усміхаюся я. — Я просто хочу показати їй, хто тут королева.

Ми виходимо з дому. Коти сидять на підвіконні й дивляться нам услід, ніби кажуть: «Повертайся з перемогою».

Офіс. 8:30.

Я заходжу в кабінет, і перше, що бачу — на моєму столі лежить величезний букет білих троянд. Записка поруч. Я відкриваю її.

«Для нової колеги, яка, сподіваюся, стане подругою. Ліза.»

Я дивлюся на квіти. Вони прекрасні. І водночас — холодні, як вона сама.

Я ставлю їх у вазу, сідаю за стіл, і в цей момент двері відчиняються. Заходять Ліза і двоє нових співробітників, про яких я ще не знала.

Ліза сьогодні в червоному костюмі — обтислому, з глибоким вирізом, який підкреслює кожну лінію її тіла. Туфлі — чорні, на шпильці такої висоти, що я вже втомилася дивитися на них. Її волосся — ідеальне, блискуче, укладене в гладкий пучок, який відкриває обличчя. Макіяж — бездоганний: червона помада, чіткі стрілки, ідеальний тон. Парфум — важкий, східний, із нотами пачулі й амбри. Він заполонює кімнату, не питаючи дозволу.

— Марічко, привіт! — вона підходить до мене з усмішкою, яка не торкається очей. — Дякую, що прийняла квіти.

— Вони прекрасні, — кажу я. — Але тобі не варто було турбуватися.

— О, це дрібниця, — вона махає рукою. — Я просто хочу, щоб ми подружилися. Бо ми ж тепер колеги, правда?

Вона показує на двох людей позаду себе.

— Це Андрій та Оксана. Вони будуть працювати зі мною над новим проєктом. Андрій — фінансовий аналітик, Оксана — маркетологиня. Дуже талановиті.

Андрій — високий, темноволосий, у дорогому костюмі, із поглядом, який оцінює кожного, ніби валюти. Оксана — блондинка, у рожевому піджаку, з навушниками на шиї й посмішкою, яка здається занадто щирою.

Я потискаю їм руки. Андрій — коротко й сухо. Оксана — довго й енергійно.

— О, ви та сама Марічка! — вона аж підстрибує. — Я стільки чула про вас! Ви — легенда!

— Сподіваюся, тільки хороше, — кажу я.

— Звичайно! — вона сміється. — Сік, костюм, бал... це ж епічно!

Я помічаю, як Ліза кидає на Оксану короткий погляд — холодний, оцінюючий. Оксана замовкає.

— Ну що, — каже Ліза. — Працюємо. У нас багато справ.

Вона сідає за стіл, який їй виділили — навпроти мого. Ми працюємо в одному кабінеті. Це буде цікаво.

10:00. Я намагаюся надіслати листа, але комп'ютер зависає. Екран стає синім, а потім — зеленим. Я дивлюся на нього, ніби він може відповісти.

— Ну ж бо, — шепочу я. — Не зараз.

Але комп'ютер вирішує, що зараз — найкращий час для бунту. Він перезавантажується, потім знову зависає. На екрані з'являється напис: «Помилка 404. Життя не знайдено».

— Серйозно? — я дивлюся на екран. — Ти жартуєш?

Намагаюся натиснути будь-що — миша не реагує. Я натискаю сильніше. Миша злітає зі столу, падає на підлогу й розбивається на дві частини.

Оксана, яка сидить поряд, повертається:

— Ой, у вас миша впала!

— Я бачу, — кажу я.

Я нахиляюся, збираю частини, намагаюся з'єднати. Вони не з'єднуються. Я сиджу з мишею в руках, яка тепер виглядає як пазл.

— Техніка мене ненавидить, — зітхаю я.

— Усіх ненавидить, — сміється Оксана. — Це нормально.

Але Ліза дивиться на мене зверхньо, ніби каже: «О, боже, вона навіть мишу не може тримати».

Я видихаю. Дістаю запасну мишу з шухляди (так, я передбачила це), підключаю її. Комп'ютер нарешті оживає.