22

Частина 22. Де з'являється вона — і все стає складнішим

Понеділок. 8:00. Я заходжу в офіс із посмішкою. Уперше за довгий час я відчуваю себе не просто асистенткою, а господинею свого життя. У мене є дім, коти, чоловік, який мене любить, і план, який працює.

Я сідаю за стіл, ставлю каву, яку приготувала ще вдома — для нього. Він приходить за хвилину, цілує мене в скроню.

— Доброго ранку, моя космічна стратегине, — шепоче.

— Доброго ранку, мій босе, який готує млинці.

Ми сміємося. Усе ідеально.

А потім двері відчиняються, і в кабінет заходить вона.

Блондинка. Висока, худорлява, з ідеальною зачіскою, яка, здається, не ворухнеться навіть при землетрусі. Костюм — червоний, обтислий, із глибоким вирізом. Погляд — пронизливий, оцінюючий.

— Максиме, привіт, — вона всміхається, показуючи ідеальні білі зуби. — Вибач, що без попередження. Але я вирішила повернутися трохи раніше.

Максим завмирає. Я бачу, як змінюється його обличчя — стає напруженим, холодним.

— Лізо, — каже він. — Ти мала попередити.

— Я хотіла зробити сюрприз, — вона підходить до нього, обіймає — надто довго, надто близько. — Я скучила за тобою.

Вона повертається до мене.

— А це, мабуть, Марічка? Та сама, яка пролила сік?

— Так, — кажу я спокійно. — Приємно познайомитися.

— О, я теж чула багато про тебе, — вона всміхається тією посмішкою, яка не торкається очей. — Ти — легенда. Пролитий сік, бал, падіння Данила... ти справжня зірка.

— Лізо, — Максим говорить твердо. — Що ти тут робиш?

— Я повернулася, — каже вона. — Назавжди. Проєкт у Лондоні закрито, і я вирішила, що хочу працювати знову тут. У тебе.

— У мене немає вакансій, — він дивиться на неї холодно.

— Я знайду, — вона підморгує. — Я завжди знаходжу.

Вона виходить із кабінету, залишаючи по собі запах дорогих парфумів.

Я дивлюся на Максима. Він блідий.

— Хто це? — питаю.

Він сідає в крісло, проводить рукою по обличчю.

— Ліза. Моя колишня партнерка. Ми працювали разом п'ять років. Потім вона поїхала в Лондон із проєктом. Ми розійшлися не через сварку. Просто... вона не хотіла чекати.

— Чекати на що?

— На мене, — каже він тихо. — Вона хотіла, щоб я поїхав з нею. Я не міг. Я мав компанію. Вона обрала Лондон.

Я мовчу.

— Вона повернулася, — продовжує він. — І я не знаю, що вона хоче.

— Вона хоче тебе, — кажу я. — Це очевидно.

— Марічко...

— Я не ревную, — кажу я, хоча в середині все стискається. — Я просто хочу знати, що між вами.

— Нічого, — він бере мою руку. — Нічого вже давно. Але вона — наполеглива. І вона вміє отримувати те, що хоче.

Я дивлюся на нього. У його очах — тривога.

— Ти боїшся, що вона зробить? — питаю.

— Я боюся, що вона зробить боляче тобі, — каже він. — Вона не Віто. Вона не хоче помсти. Вона хоче... перемогти. У всьому.

І тут я розумію: це не просто колишня. Це суперниця. Сильна, красива, впевнена. Така, що може знищити моє щастя одним подихом.

— То що ми робимо? — питаю.

— Ми будемо обережні, — він цілує мою руку. — Ми будемо разом. І ми не дозволимо їй зруйнувати те, що в нас є.

Я киваю. Але в середині — холод.

Бо я знаю: Ліза не зупиниться. Вона прийшла не просто так.

І ця гра тільки починається.

Того ж вечора. Дім Максима.

Я сиджу на кухні, гладжу Космоса. Він муркоче, але я не чую його. У голові — Ліза. Її посмішка. Її обійми. Її погляд.

— Ти думаєш про неї, — каже Максим, заходячи.

— Я думаю про те, що ти не розповів мені про неї, — кажу я.

— Я не хотів, щоб ти хвилювалася.

— А тепер я хвилююся ще більше, — я повертаюся до нього. — Хто вона для тебе?

Він сідає поруч.

— Вона — минуле. Таке саме, як Віто. Але інше. Віто була любов'ю. Ліза — викликом. Ми завжди змагалися. Хто кращий, хто швидший, хто більше заробить. І вона ніколи не програвала.

— А тепер?

— Тепер я хочу, щоб вона програла, — каже він твердо. — Якщо вона спробує зробити боляче тобі — я знищу її.

— Я не хочу, щоб ти когось знищував, — кажу я. — Я хочу, щоб ми були щасливі.

— Ми будемо, — він обіймає мене. — Я обіцяю.

Космос нявкає, ніби хоче додати щось своє. Бармалей спостерігає з підвіконня.

І я розумію: конфлікт неминучий. Але ми разом. І це — головне.