21

Частина 21. Де перший день у новому домі починається з хаосу й закінчується теплом

Неділя. 8:00.

Я прокидаюся від того, що на моєму обличчі сидить Космос. Маленький чорний кіт дивиться на мене зеленими очима, ніби каже: «Ти проспала сніданок, людина. Це неповага».

— Доброго ранку, — кажу я хрипло.

Космос нявкає, потім стрибає на підлогу й біжить до дверей. Він озирається, ніби чекає, що я піду за ним.

— Ти хочеш, щоб я встала? — питаю я.

Няв.

— Добре, добре.

Я підводжуся, натягую халат, який Максим залишив для мене — шовковий, блакитний, неймовірно м'який. Космос біжить коридором, я за ним.

Спускаюся сходами. Унизу — запах кави й свіжої випічки. І звук... джазу?

Я заходжу на кухню. Максим стоїть біля плити, у фартусі з написом «Найкращий бос у Всесвіті», і перевертає млинці. Бармалей сидить поруч на стільці й спостерігає за кожним його рухом.

— Ти готуєш? — питаю я здивовано.

— Я вмію, — він повертається, усміхається. — Я просто не показую цього на роботі.

— Чому?

— Бо тоді всі захочуть, щоб я готував.

Я сміюся, сідаю за стіл. Космос стрибає мені на коліна. Бармалей незадоволено дивиться на нього, ніби каже: «Я тут головний, а ти лізеш».

— Сьогодні буде вечеря, — каже Максим, ставлячи переді мною тарілку з млинцями. — Ми всі збираємося разом. Остап готує, Марія Іванівна керує, а я плачу.

— А що я маю робити?

— Ти — почесна гостя. Можеш просто бути красивою.

— Це я вмію, — сміюся я.

Вечір. 19:00. Кухня перетворюється на затишну їдальню. Марія Іванівна розставляє тарілки. Остап виносить неймовірно велику каструлю.

— Що це? — питаю я.

— Борщ, — каже Остап з гордістю. — Мій борщ. Він лікує від усіх хвороб.

— Навіть від закоханості? — питає Марія Іванівна.

— Особливо від закоханості, — сміється Остап. — Але пані Марічці це не потрібно.

Ми сідаємо за стіл. Я — поряд із Максимом. Напроти — Марія Іванівна й Остап. Надя приєднується, ставлячи пиріг на стіл.

— Це все для нас? — питаю я.

— Ми сім'я, — каже Марія Іванівна. — У цьому домі всі сідають за стіл разом. Навіть коти.

Я дивлюся на котів. Бармалей сидить на своєму стільці, як король. Космос — під столом, чекає, поки хтось щось упустить.

— То за нову мешканку? — підносить келих Остап.

— За Марічку! — підтримує Марія Іванівна.

Ми випиваємо. Я відчуваю тепло.

— Розкажіть, як ви познайомилися, — просить Надя. — Я чула про сік, але хочу почути з перших вуст.

Я червонію.

— Ну... я пролила сік на його стіл. І випадково вилила на нього.

— Випадково? — сміється Максим. — Ти пролила склянку соку на мій костюм, на документи й на планшет.

— Але ж ти купив новий костюм завдяки мені! — захищаюся я.

— Купив, — він усміхається. — І це була найкраща покупка в моєму житті.

Марія Іванівна зітхає:

— Молоді, молоді... Я пам'ятаю, як ми з Остапом познайомилися. Він приніс мені борщ, я сказала, що він несолоний, і ми посварилися. А тепер — двадцять років разом.

— Ого, — кажу я. — Ви разом?

— Так, — Остап бере Марію Іванівну за руку. — Ми сім'я.

Я дивлюся на них, потім на Максима. Він бере мою руку під столом.

У цей момент Космос вистрибує з-під столу з курячою кісткою, яку він десь знайшов. Бармалей кидається за ним. Вони біжать коридором, збиваючи вазу.

— Коти! — кричить Максим.

— Я догляну, — Надя біжить за ними.

Через хвилину ми чуємо гуркіт, нявкання й сміх Наді.

— Усе добре, — повертається вона. — Ваза вижила. Бармалей теж. Космос уже нагорі.

— Це нормально, — каже Максим. — У цьому домі завжди так.

— Я помітила, — усміхаюся я.

Після вечері ми виходимо в сад. Сідаємо на лавці біля фонтану. Коти бігають навколо.

— Як тобі тут? — питає Максим.

— Як у казці, — кажу я. — Але дивній. Із котами, борщем і джазом на сніданок.

— Це моя казка, — він повертається до мене. — І я радий, що ти в ній.

— Я теж, — кажу я.

Він цілує мене. Поруч плюхається у фонтан Космос, який вирішив спіймати рибку.

— О ні! — я кидаюся до нього.

Але кіт уже сидить у воді, мокрий, ображений, з рибкою в зубах.

— Він приніс тобі подарунок, — сміється Максим.

— Це найкращий подарунок у моєму житті, — кажу я, забираючи рибку й випускаючи її назад у воду. — Але наступного разу, Космосе, принось квіти.

Космос ображено відходить. Бармалей дивиться на нього зверхньо, ніби каже: «Я б ніколи так не вчинив».

— У тебе божевільні коти, — кажу я.

— Знаю, — він обіймає мене. — Як і їхній господар.

Ми сидимо на лавці, мокрий кіт вилизується поруч, Бармалей спостерігає за нами з підвіконня. І я думаю: «Твій новий дім — це театр, Марічко. Але ти в ньому головна акторка. І режисер — Всесвіт».