20

Частина 20. Де переїзд стає квестом, а коти — головними героями

Субота. 10:00.

Я стою з валізою перед будинком Максима і відчуваю, як щелепа повільно відкривається.

Це не будинок. Це палац. Двоповерховий, із колонами, величезними вікнами, доглянутим садом і фонтаном посеред двору. Фонтан. У ньому плавають золоті рибки.

— Це... твій дім? — питаю я, хоча відповідь очевидна.

— Так, — Максим стоїть поруч, тримаючи мою другу валізу. — Подобається?

— Я думала, ти живеш у квартирі.

— Я жив у квартирі. Потім зрозумів, що мені потрібно більше місця. Для котів.

— Для котів?

— Ти побачиш.

Ми заходимо всередину. Хол — величезний, із мармуровою підлогою, люстрою, яка сягає стелі, і сходами, що закручуються вгору. У повітрі пахне деревом, квітами і... чимось ще. Чимось знайомим.

— Це пахне ваніллю, — кажу я.

— Я попросив прислугу приготувати твою улюблену свічку, — він усміхається. — Хотів, щоб ти почувалася як вдома.

Я червонію. Він пам'ятає. Він запам'ятав, що я люблю ваніль.

— А де прислуга? — питаю, озираючись.

— Зараз познайомлю.

Він плескає в долоні. З коридору виходять троє людей. Жінка років п'ятдесяти з теплими очима, чоловік у фартусі з виделкою в руці й молода дівчина з пилососом.

— Це Марія Іванівна, — показує на жінку. — Вона керує домом. Вона тут найголовніша, я тільки плачу.

Марія Іванівна всміхається:

— Приємно познайомитися, пані Марічко. Ми чули про вас багато гарного.

— Якщо чесно, я теж чула про вас, — кажу я. — Більше, ніж варто було.

Вона сміється.

— Це Остап, — показує на чоловіка. — Наш кухар. Він готує краще за будь-якого ресторатора.

Остап киває, тримаючи виделку:

— Якщо ви любите борщ — ви в безпеці. Якщо ні — ми ще подружимося.

— Я люблю борщ, — кажу я.

— Тоді ви — наша людина.

— А це Надя, — показує на дівчину з пилососом. — Вона відповідає за чистоту. І за те, щоб я не забував годувати котів.

Надя посміхається:

— Будьте обережні з котами. Вони тут головні.

— Де вони? — питаю я.

Максим усміхається таємниче:

— Зараз побачиш.

Він свистить. Два звуки — короткі, мелодійні.

З-за дивана виходить спочатку один кіт. Великий, пухнастий, рудий, із серйозним виразом морди. Він дивиться на мене так, ніби я порушила його особистий простір.

— Це Бармалей, — каже Максим. — Він головний.

— Бармалей? — перепитую я.

— Він любить цибулю, не виносить сухий корм і вважає себе царем. Він і є царем. Ми просто знімаємо в нього.

Кіт підходить до мене, нюхає мою ногу. Потім, раптово, треться об неї. Я завмираю.

— Він тебе прийняв, — каже Максим здивовано. — Він нікого не приймає з першого разу.

— Може, я особлива, — кажу я.

— Може, ти особлива.

З'являється другий кіт. Маленький, чорний, із величезними зеленими очима. Він вибігає з-під сходів, підстрибує до мене й починає крутитися навколо ніг, ніби я його довгоочікувана господиня.

— Це Космос, — каже Максим.

— Космос? — я сміюся. — Ти назвав кота Космос?

— Мій батько наполіг. Він сказав, що чорний кіт — це провідник у Всесвіт. Я не сперечався.

Космос дивиться на мене, ніби хоче щось сказати. Потім він застрибує на мою валізу й сідає на неї, ніби це його трон.

— Він не пустить тебе, поки не отримає ласощі, — каже Максим.

— Які ласощі?

— Він любить рибу. І сметану. І взагалі все, що пахне їжею.

— Я зрозуміла, — я дістаю з кишені печиво, яке взяла з собою в дорогу. Космос нюхає, обережно бере з моєї руки й злазить із валізи.

— Тепер ти — його людина, — каже Максим.

— Я рада, — сміюся я.

— Ходімо, покажу твою кімнату.

Ми піднімаємося сходами. За нами біжать двоє котів — Бармалей поважно, Космос стрибаючи. Вони ніби супроводжують нас.

Кімната, яку він показує, — просто неймовірна. Велике ліжко з білою постелею, вікно на весь сад, з якого видно фонтан із рибками, величезний гардероб, дзеркало в різьбленій рамі. І шафа, повна книг.

Я завмираю.

— Це... моя кімната?

— Так, — він стоїть у дверях. — Але якщо ти захочеш — вона може стати нашою.

Я повертаюся до нього.

— Я не очікувала...

— Марічко, — він підходить ближче. — Ти — моя дівчина. Я хочу, щоб тобі було добре. Я хочу, щоб ти знала: цей дім — твій. Все, що тут є — твоє. Навіть коти.

Бармалей нявкає, ніби погоджується. Космос стрибає на ліжко й лягає посередині, дивлячись на нас.

— Він хоче, щоб ми лягли поряд, — кажу я.

— Він завжди так робить. Він думає, що ліжко — його.

Я сідаю на ліжко. Космос підповзає до мене, лягає на коліна. Бармалей обережно застрибує поруч, сідає й дивиться на Максима.

— Ти бачиш? — каже він. — Вони тебе прийняли. Це найвища похвала.

— Яка честь, — сміюся я.

Він сідає поруч. Космос переповзає на нього, ніби хоче об'єднати нас.

— Марічко, — каже він тихо.

— Ммм?

— Я щасливий, що ти тут.