19

Частина 19. Де круїз стає випробуванням, а гроза — найкращим приводом для обіймів

Понеділок. 6:00. Я стою біля причалу з валізою, яку ледве закрила, і дивлюся на розкішну білу яхту. Вона виблискує вранішнім сонцем, гойдається на хвилях, і я відчуваю, що це — початок чогось казкового.

— Марічко! — Максим підходить ззаду, бере мою валізу. — Ви готові до пригод?

— Я готова до всього, — кажу я. — Навіть до того, що ви втопите мене в морі.

— Я б ніколи не втопив вас, — він усміхається. — У вас найкращі рецепти кави.

Ми заходимо на яхту. Всередині — білосніжна каюта, велике ліжко, панорамні вікна. Я витріщаюся.

— Це... наша каюта?

— Так, — він киває. — Сподіваюся, ви не проти, що вона одна.

— Одна? — я червонію.

— Не хвилюйтеся, — він підморгує. — Я можу спати на палубі, якщо ви боїтеся.

— Я не боюся, — кажу я швидко. — Просто... не очікувала.

— Це круїз, Марічко, — він залишає мою валізу й виходить на палубу. — Тут має бути романтично.

Я видихаю, йду за ним.

Перший день — казковий. Ми плаваємо, засмагаємо, я намагаюся не обгоріти, але це складно, бо Максим постійно наносить мені крем на спину.

— Ви робите це занадто довго, — кажу я, коли його руки затримуються на моїх плечах.

— Я професіонал, — він усміхається. — Крем має вбиратися повільно.

— Це не крем, це тактильний контакт.

— Це входить у мої обов'язки як боса.

Я сміюся.

Другий день. Ми обідаємо на палубі, і я вирішую показати йому свою кулінарну майстерність. Готую салат. Все йде чудово, але я випадково перекидаю миску з оливковою олією на його білі шорти.

— Марічко, — каже він, дивлячись на пляму. — Я ж просив вас без соку.

— Це не сік. Це оливкова олія. Це корисно.

— Мої шорти не згодні.

— Я куплю вам нові, — кажу я. — Як костюм.

— Ви — катастрофа, — він сміється.

— Але ви мене любите.

— Так, — він нахиляється і цілує мене. — І це найбільша катастрофа в моєму житті.

Третій день. На палубі з'являється надувний басейн, який я замовила таємно. Він маленький, смішний, із зображенням фламінго. Я ховаю його за шезлонгами.

— Що це? — питає Максим, коли знаходить.

— Це мій сюрприз.

— Фламінго?

— Це не просто фламінго, — кажу я. — Це стратегічний об'єкт. Ми будемо сидіти в ньому й пити коктейлі.

— Марічко, на яхті є джакузі.

— Але там немає фламінго.

Він зітхає, але лізе в басейн. Ми сидимо, п'ємо коктейлі, які я змішала (трохи занадто міцні), і говоримо про все на світі.

— Ви знаєте, — каже він, коли сонце сідає. — Я ніколи не думав, що буду сидіти в надувному басейні з фламінго з жінкою, яка пролила на мене сік.

— А я ніколи не думала, що буду закохана в чоловіка, який вірить у плани на довгу дистанцію, — усміхаюся я.

— Це доля.

— Чи випадковість.

— Чи прибульці, — він сміється.

Ми сміємося, і я забуваю про всі проблеми. Тільки ми, море, фламінго й вітер.

Четвертий день. Усе йде за планом, аж поки на обрії не з'являються темні хмари. Я стою на палубі з коктейлем, дивлюся на небо.

— Максиме, здається, буде шторм.

— Єрунда, — каже він, підходячи. — Просто хмари.

Через годину ми вже тримаємося за поручні, бо яхту кидає з боку в бік. Дощ ллє як із відра. Вітер завиває, немов хоче зірвати палубу.

— Я казала! — кричу я.

— Я чув! — кричить він у відповідь.

Ми ховаємося в каюті. Я мокра, як курка, моє волосся схоже на пташине гніздо. Максим теж мокрий, але чомусь виглядає сексуально навіть так.

— Ти смішна, — каже він, витираючи моє обличчя рушником.

— Я не смішна, я драматична, — кажу я. — Це різні речі.

— Обидві чудові, — він цілує мій ніс.

Яхта нахиляється, я падаю на нього, він падає на ліжко. Ми лежимо, обійнявшись, і я відчуваю, як він сміється.

— Ти жартуєш?

— Ні, — каже він. — Це найкращий момент. Гроза, ти, я, мокрі джинси.

— І фламінго, який плаває десь на палубі, — додаю я.

— Фламінго виживе, — він сміється. — Він створений для пригод.

Ми лежимо, слухаємо дощ. Він обіймає мене, я притискаюся до нього, і в голові — спокій.

— Я люблю тебе, — кажу я.

— Я теж тебе люблю, — він цілує мою маківку. — Навіть коли ти проливаєш олію на мої шорти.

— Я куплю нові.

— Купиш, — він усміхається. — Але я хочу, щоб на них теж була пляма. Як нагадування.

— Про що?

— Про те, як я закохався в катастрофу.

Я сміюся. За вікном — гроза. Усередині — тепло.

П'ятий день. Повернення додому. Ми причалюємо ввечері, коли сонце вже сідає. Я стою на палубі, дивлюся на берег, і здається, що це був сон.

— Марічко, — Максим підходить ззаду, обіймає мене за талію. — Дякую.

— За що?

— За те, що ви погодилися на це. За те, що ви зі мною. За те, що ви є.

Я повертаюся до нього. Дивлюся в очі. Вони — м'які, теплі, без холодної бізнес-маски.