18

Частина 18. Де два світи зустрічаються, і Всесвіт тріщить по швах

Неділя. 14:00.

Я стою біля дверей ресторану й відчуваю, як моє серце вистрибує з грудей. Усередині вже сидять мої батьки. І за п'ять хвилин має приїхати Ігор Петрович — батько Максима, який вірить у прибульців.

— Я не переживу цього, — кажу я Максиму, який стоїть поруч.

— Переживете, — він бере мене за руку. — Ви — Марічка. Ви пережили Данила, пережили бал у короткій сукні, пережили мого батька. А це — просто вечеря.

— Твій батько вірить у прибульців, а моя мама вірить у прикмети, — кажу я. — Вони або подружаться, або знищать один одного.

— Це буде цікаво, — усміхається він.

Я закочую очі.

Машина зупиняється. З неї виходить Ігор Петрович — у світлому костюмі, з краваткою, на якій намальовані зірочки.

Боже. Він навіть краватку обрав космічну.

— Марічко! — він обіймає мене, ніби ми знайомі сто років. — Я так радий вас бачити! Де ваші батьки?

— Усередині, — кажу я.

— Чудово! Я приніс подарунок.

Він дістає з кишені невелику скриньку, відкриває її.

Усередині — метеорит. Справжній.

— Це з Марса, — каже Ігор Петрович. — Ну, з Марса чи з сусідньої планети. Якщо точно, я не впевнений. Але він гарний, правда?

— Дуже... космічний, — кажу я.

— Заходьте, — Максим усміхається. — Мама Марічки вже чекає. Будьте обережні, тату: вона вірить у прикмети.

— Чудово! — Ігор Петрович аж світиться. — У нас буде про що поговорити!

Ми заходимо в ресторан.

Моя мама сидить за столом, тримаючи в руці чашку чаю. Вона виглядає елегантно — у своїй улюбленій шовковій блузці, яку вдягає лише на важливі події. Тато — поруч, у костюмі, який він купив до мого випускного.

Коли вони бачать Ігоря Петровича з метеоритом у руках, мама ледь не впускає чашку.

— Ось це, — каже Ігор Петрович, ставлячи метеорит на стіл, — подарунок вам. Він приносить удачу.

Мама витріщається на камінь.

— Дякую, — каже вона обережно. — А... звідки він?

— З Марса. Або з сусідньої планети. Я сам не знаю, але він гарний.

Мої батьки переглядаються.

— Марічко, — шепоче мама. — Він серйозно?

— Абсолютно, — шепочу у відповідь.

Ігор Петрович сідає за стіл, простягає руку моєму татові.

— Ігор, — каже він. — Батько цього серйозного ділка. Можна просто Ігор Петрович.

— Микола, — тато потискає руку. — Батько цієї чудової дівчини.

— О, я вже знаю про неї все! — Ігор Петрович усміхається. — Вона пролила сік на мого сина, купила йому костюм, написала роман, перемогла зрадників і зробила мого сина щасливим.

Мама витріщається на мене.

— Ти написала роман? — питає вона.

— Це... довга історія, — кажу я.

— Я хочу його прочитати, — мама дивиться на мене з гордістю.

— Я можу надіслати вам копію, — каже Ігор Петрович. — У мене є електронна версія. Мені Макс дав.

Я повертаюся до Максима.

— Ти дав моєму роману своєму батькові?

— Він просив, — Максим піднімає руки. — Я не міг відмовити.

— Я вам обом покажу! — погрожую я пальцем.

— Марічко, не хвилюйся, — Ігор Петрович усміхається. — Роман чудовий. Особливо сцена, де героїня падає зі сходів. Я сміявся до сліз!

Мама переводить погляд на мене, потім на Максима, потім на Ігоря Петровича.

— Ви знаєте, — каже вона, — я думала, що в нашої доньки буде звичайне життя. Робота в офісі, квартира, спокійний чоловік. Але, здається, вона обрала... космос.

— О, це найкращий вибір! — Ігор Петрович аж сяє. — Космос — це завжди правильно. У Всесвіті все взаємопов'язане. Навіть Марічка й Макс. Вони зустрілися не випадково. Це зірки звели їх.

— Зірки? — перепитує мама.

— Так. Або прибульці, — він підморгує. — Я ще не визначився.

Мій тато, який досі мовчав, нарешті подає голос:

— Я теж вірю в знаки долі, — каже він. — Коли Марічка розповіла нам про Максима, я відразу зрозумів: це серйозно. Вона ніколи не говорила про хлопців так.

— Правда? — Максим повертається до мене.

— Ніколи, — підтверджує тато. — Вона завжди казала: «Я сама собі голова». А тут — розповідає про тебе щодня.

— Тату! — я червонію.

— Що? Правду кажу, — він усміхається.

— Марічко, — Максим нахиляється до мене. — Ви мене соромите?

— Я вас не соромлю, — бурчу я. — Це вони соромлять.

Ігор Петрович регоче.

— Нагадує мені нашу першу зустріч із дружиною. Я теж соромився. А вона взяла й сказала: «Якщо ти віриш у прибульців, я вірю в тебе». І ми прожили разом тридцять років.

Мама дивиться на нього з цікавістю.

— Ви були щасливі?

— Дуже, — каже Ігор Петрович. — Вона померла п'ять років тому. Але кожен день я дякую Всесвіту, що ми зустрілися.

Тиша. Відчутна, тепла.

Я дивлюся на Ігоря Петровича, і вперше бачу в його очах не тільки гумор, але глибоку, справжню тугу. Він сумує за дружиною. І тому вірить у прибульців — бо хоче вірити, що десь там, у космосі, вона теж існує.

— Вибачте, — каже він, витираючи очі. — Я не хотів...

— Не вибачайтесь, — мама накриває його долоню своєю. — Ми всі віримо в щось. І це нормально.