17

Частина 17. Де ранок після балу починається з кави й продовжується хаосом

7:00. Я прокидаюся в номері готелю. Голова паморочиться від спогадів учорашнього вечора: люстри, сміх, падіння Данила, його обличчя, коли він лежав на підлозі з тарілкою на голові...

І його погляд. Максима. Коли він дивився на мене, ніби я — єдина причина, чому він усе це робить.

Я усміхаюся, тягнуся до телефону.

На екрані — 47 непрочитаних повідомлень. З них 10 від мами, 5 від Соломії, 2 від Каті з ресепшну й 30 від Данила.

Я відкриваю чат із Данилом.

«Марічко, це була пастка?»

«Я знаю, що ви за цим стоїте.»

«Ви ще пошкодуєте. Я знищу вас обох.»

«Відповідайте мені!»

«Я не жартую.»

«Марічко, будь ласка, я просто хочу поговорити.»

«Я знаю, що ви добра. Ви не могли так вчинити.»

«Віто зрадила мене. Вона завжди була слабкою.»

«А ви — сильна. Я це бачу. Ми могли б бути разом.»

«Відповідайте!»

«Я вибачу вас. Якщо ви скажете, що це була помилка.»

«Марічко, я кохаю вас. Серйозно. Відколи я вас побачив у тому кабінеті...»

«Чому ви мовчите?!»

Я гортаю вниз. Там ще 15 повідомлень, але я перестаю читати.

Він божевільний. Справжній божевільний.

Я пишу йому одне-єдине повідомлення:

«Даниле, тобі потрібна допомога. Я не жартую. Будь ласка, звернися до фахівця. І не пиши мені більше.»

Відповідь приходить миттєво:

«Я не божевільний. Я просто закоханий. Це ви зробили мене таким.»

Я блокую його номер.

Дивлюся на екран. Усередині — дивне відчуття. Не страх. Жалість. І легке полегшення.

Телефон вібрує знову — цього разу це Максим.

«Доброго ранку, моя зіркова стратегине. Сніданок чекає на вас унизу. Я замовив усе, що любите. Приходьте, коли будете готові. Цілую. Макс.»

Я усміхаюся. Вдягаюся. Виходжу з номера.

---

У фойє готелю на мене чекає не просто сніданок.

Він орендував весь зал ресторану. Стіл на двох — посеред порожньої зали. Свічки (хоч на вулиці день), квіти, круасани, кава, фреші, омлет, фрукти...

Я зупиняюся на вході.

— Що... це? — питаю.

— Сніданок, — він підводиться. — Для найкращої жінки, яка вчора перемогла зрадника в блискучій сукні.

— Сукня була короткою.

— Це робило її ще кращою.

Я сідаю за стіл. Він наливає мені каву.

— Я люблю вас, — каже він просто.

Я завмираю з чашкою в руці.

— Що?

— Я люблю вас, Марічко, — він повторює. — І не хочу, щоб це було сказано між папками й календарями. Я хочу сказати це при свічках, квітах і круасанах.

— Але...

— Я знаю, що це дивно. Я знаю, що я ваш начальник. Я знаю, що тиждень тому ми ледве знали одне одного. Але я також знаю, що ви — моє повітря.

Я ковтаю. Сльози підступають до очей.

— Максиме, я теж вас люблю. Але це все — так швидко...

— Ми можемо сповільнитися, — він бере мою руку. — Я можу чекати. Роки. Десятиліття. Я можу чекати вічність, якщо ви будете поруч.

Я сміюся крізь сльози.

— Ти жартуєш? Десятиліття? Ти — максималіст.

— Я — бізнесмен, — він усміхається. — Я завжди граю на довгу дистанцію.

Я беру круасан, відкушую. І в цей момент у дверях ресторану з'являється...

Моя мама.

З татом.

Я задихаюся круасаном.

— Мамо? — кашляю я. — Тату? Ви що тут робите?!

— Ми приїхали побачити, як ти живеш, — мама підходить до столу, дивиться на Максима. — А це, мабуть, твій бос?

Максим підводиться. Він виглядає так, ніби щойно зустрів президента.

— Марічко, чому ви не сказали, що ваші батьки приїжджають?

— Бо я не знала! — я дивлюся на маму. — Мамо, ви повинні були попередити!

— А ми хотіли зробити сюрприз, — тато посміхається. — І, здається, сюрприз вдався.

Максим простягає руку моєму татові.

— Максим Коваленко, дуже приємно.

— А ми знаємо, хто ви, — тато потискає руку. — Марічка нам розповідала.

— Що? — я червонію. — Я не розповідала...

— Розповідала, — мама сідає за стіл. — І про сік, і про сукню, і про бала.

Максим дивиться на мене з усмішкою.

— Ну що, Марічко? Ви встигли розповісти про мене все? Чи мені самому додати щось?

— Не треба, — кажу я тихо. — Мамо, тату, це — мій... бос.

— Бос? — мама вигинає брову. — Цей чоловік дивиться на тебе так, ніби ти його сніданок. Це не бос.

— Мамо!

— Що? Я правду кажу, — мама всміхається. — Але це добре. Ти гарна пара.

— Ми... ми ще не пара, — кажу я.

— Ні? — Максим повертається до мене. — То що ми тоді?

Я мовчу. Усі дивляться на мене.

— Ми... — я запинаюся. — Ми вирішуємо.

— Вирішуйте швидше, — мама бере круасан. — Бо я хочу знати, чи буду в тебе на весіллі в цій сукні чи наступній.

Я опускаю голову на стіл.

Всесвіте, ти робиш це спеціально!

Максим сміється. Я чую його сміх — теплий, щирий, і він зігріває мене.