16

Частина 16. Де бал стає цирком, а Данило — головним клоуном

Через місяць. 19:00. Київ, палац «Україна».

Я стою перед дзеркалом у своєму номері й намагаюся не плакати.

Сукня, яку я замовила два тижні тому, мала бути ідеальною — довга, синя, із блискітками, які робили б мене схожою на зірку. Але кур'єр, який мав доставити її сьогодні вранці, переплутав адреси й відвіз сукню в інший готель.

А в тому готелі її... одягли. Якась дівчина на весілля. Тепер вона танцює в моїй сукні десь на Лівому березі.

— Ти жартуєш? — питаю я телефон, який тримаю в руці, ніби він може відповісти.

Телефон мовчить.

Я видихаю. Відкриваю шафу. Там єдине, що залишилося — моя чорна сукня, яку я купила ще на захист диплома. Та сама, яку Соломія бачила, коли приїжджала.

Вона трохи обтисла, трохи коротка. Але вибору немає.

Я одягаю її. Дивлюся на себе в дзеркало.

«Ти — Марічка. Ти можеш врятувати світ навіть у сукні, яка пахне студентськими буднями. Не панікуй».

Але я панікую.

Телефон вібрує. Він.

— Марічко, ви де? Я вже біля входу.

— Я... скоро. Але в мене проблема.

— Яка?

— Моя сукня поїхала на весілля.

— Що?

— Довга історія. Я в чорній сукні. Короткій. І, здається, вона мені мала на два розміри.

Він сміється. Сміється! Я чула, як він хрипить від сміху.

— Ви не допомагаєте, — кажу я.

— Марічко, — він заспокоюється. — Ти найкрасивіша жінка в будь-якій сукні. Навіть у мішку. Я заїду за тобою за 10 хвилин.

— Але я виглядаю...

— Ти виглядаєш як моя дівчина. А це найкращий вигляд у світі.

Я закочую очі, але всередині теплішає.

Коли він заїжджає, я сідаю в машину, і він дивиться на мене так, ніби я щойно зійшла з обкладинки Vogue.

— Ну що? — питаю я нервово.

— Ти... неймовірна, — каже він серйозно. — І якщо хтось скаже щось про твою сукню, я звільню його.

— Ти не можеш звільнити всіх.

— Можу, — він усміхається. — Я бос.

Ми сміємося. І я перестаю хвилюватися.

— Добре, — кажу я. — Поїхали влаштовувати шоу.

Палац «Україна». 20:00.

Зал сяє. Люди в дорогих костюмах, жінки в розкішних сукнях. Люстри блищать. Оркестр грає вальс.

Я йду поруч із Максимом, і відчуваю на собі погляди. Якісь заздрісні, якісь здивовані. Бо я — у короткій чорній сукні, яка пахне студентським життям, але я тримаю голову високо.

— Ти впевнена, що це спрацює? — шепоче він.

— Якщо ні — ми завжди можемо втекти, — посміхаюся я. — Але план хороший. Віто знає свою роль.

Віто стоїть біля сцени, у блискучій золотій сукні. Вона виглядає як королева. І вона посміхається мені. Щиро.

Данило — поруч. Він тримає келих шампанського, усміхається, говорить щось партнерам. Він не знає, що пастка вже зачинена.

— Дами й панове! — оголошує ведучий. — Просимо вас до столів, незабаром почнеться урочиста частина!

Ми сідаємо. Я — поряд із Максимом. Віто — навпроти, між Данилом і якимось важливим інвестором.

— Віто, ти готова? — питаю я тихо.

— Готова, — вона підморгує.

Данило нахиляється до Віто, щось говорить. Вона сміється, але я бачу, як напружені її плечі.

Ведучий виходить на сцену.

— Дорогі гості! Сьогодні ми відзначаємо десять років успіху «Авангард Капітал»! І я запрошую на сцену засновника — пана Максима Коваленка!

Максим підводиться, цілує мою руку, піднімається на сцену.

— Дякую всім, хто з нами, — каже він у мікрофон. — Я хочу подякувати моїй команді, партнерам і, звісно, моїй найкращій асистентці й натхненниці — Марічці.

Зал плескає. Я червонію.

Але головне — Віто переглядається зі мною. Вона киває. Час настав.

Максим продовжує:

— Але сьогодні я хочу зробити ще одну заяву. Я хочу, щоб ви знали правду. Правду про те, хто намагався знищити цю компанію.

У залі — тиша. Данило завмирає.

— Даниле, — каже Максим. — Ти хочеш щось сказати?

Данило підводиться. Він блідий, але намагається посміхатися.

— Максе, що за жарти?

— Ніяких жартів, — каже Віто. Вона встає. — Це правда.

Вона виходить на сцену, бере мікрофон.

— Я — Віто. Його колишня. Я приїхала сюди, щоб повернути його. Але Данило використав мене. Він хотів знищити Максима й забрати компанію.

Зал ахає.

— Вона бреше! — кричить Данило. — Вона божевільна!

— Я не брешу, — Віто спокійна. — І в мене є докази.

Вона показує на екран. Там — відеозапис, який ми зробили разом. Запис Данила, де він говорить про плани знищити Максима й Віто.

Данило кидається до сцени.

— Не смій! — кричить він.

Але він спотикається об сцену. Падає. Келих шампанського вилітає з руки, проливається на його білу сорочку, і він летить униз, тягнучи за собою скатертину, на якій стояли тарілки.

Гуркіт. Дзвін. І тиша.

А потім — сміх. Гучний, нестримний сміх.

Данило лежить на підлозі, в мокрій сорочці, з тарілкою на голові, і виглядає так, ніби він щойно програв битву з самим собою.