15

Частина 15. Де план набуває форми, а хімія — температури

Понеділок. 8:00. Я заходжу в кабінет, і перше, що бачу — на моєму столі стоїть кава. Гаряча. З молоком. І маленький круасан.

Записка поруч:

«Сніданок для найкращої стратегині. Ти вчора врятувала мені життя. Сьогодні я врятую твій настрій. Макс.»

Я усміхаюся. Беру круасан, відкушую — і в цей момент він заходить.

— Подобається? — питає, сідаючи за свій стіл.

— Дуже, — кажу я з набитим ротом. — Але ви мене розбещуєте.

— Це план, — він усміхається тією своєю півусмішкою. — Розбещувати вас круасанами, щоб ви ніколи не пішли.

— А якщо я піду?

— Тоді я найму кухаря, який буде їздити за вами.

— Це дорого.

— Я можу собі дозволити.

Ми сміємося. І знову цей погляд — теплий, глибокий, який змушує мене забувати, де я і хто я.

— Марічко, — він стає серйознішим. — У нас є план. Віто з нами. Але Данило ще не знає. Ми маємо влаштувати так, щоб він думав, що Віто все ще на його боці.

— Ви хочете, щоб вона грала роль?

— Так. Вона зустрінеться з ним завтра, скаже, що ми посварилися, і що вона готова діяти сама. А ми будемо чекати.

— А якщо він їй не повірить?

— Повірить, — Максим підходить до мене. Сідає на край мого столу. Близько. Дуже близько. — Бо Віто — гарна акторка. І вона хоче помститися.

— А якщо він запропонує їй щось інше?

— Тоді ми переграємо. Ми завжди можемо переграти. Головне — що ми разом.

Він бере мою руку. Проводить пальцем по долоні.

— Я хочу, щоб ви знали: я не дозволю йому навіть доторкнутися до вас.

— А якщо він доторкнеться?

— Тоді він втратить руку, — каже Максим абсолютно спокійно.

Я сміюся.

— Ви завжди такі драматичні?

— Тільки коли справа стосується вас.

Він нахиляється, цілує мене — повільно, смакуючи. І я забуваю про план, про Данила, про все. Залишаються тільки він і я.

— Слухайте, — кажу я, коли ми відриваємося. — У мене є ідея. Ми маємо зробити так, щоб Данило сам себе видав. Публічно. Але для цього нам потрібен привід.

— Який?

— Свято. Якась подія, де будуть усі партнери. Ювілей компанії, наприклад.

Максим замислюється.

— Через місяць — десять років «Авангард Капітал». Я планував скромну вечерю.

— А тепер ми зробимо грандіозний бал. З журналістами. З промовами. І з пасткою для Данила.

— Ви геніальна, — він усміхається.

— Я знаю, — підморгую я. — Тепер давайте обговоримо деталі.

Ми працюємо до вечора. Плануємо, записуємо, малюємо схеми.

О 19:00 я збираюся додому.

— Я відвезу вас, — каже він.

— Не треба, я на метро.

— Я сказав «відвезу», — він бере ключі. — І це не обговорюється.

Я закочую очі, але всередині тану.

У машині він включає музику — старий джаз. Я дивлюся у вікно, але відчуваю його погляд.

— Марічко, — каже він.

— Ммм?

— Коли це все закінчиться... ви поїдете назад у своє місто?

Я мовчу. Бо не знаю відповіді.

— Не знаю, — кажу чесно. — Усе залежить від того, чи буде там на мене чекати хтось.

— Він чекатиме.

— Хто?

— Той, хто щовечора буде думати про вас.

Я повертаюся до нього. Він дивиться на дорогу, але я бачу, як напружена його щелепа.

— Максиме...

— Не кажіть нічого, — перебиває він. — Просто знайте, що я не відпущу вас. Навіть якщо ви захочете втекти.

— А якщо я не захочу тікати?

Він гальмує. Ми стоїмо біля мого готелю. Він повертається до мене.

— Тоді ви залишитеся.

— Я вже залишилася, — кажу я.

Він посміхається. І я бачу в його очах те, що не можна описати словами. Тільки відчути.

Я виходжу з машини. Він чекає, поки я зайду в готель.

І коли я опиняюся в номері, на телефон приходить смс:

«Ти — найкраще, що сталося в моєму житті. І я говорю це не як бос. Як чоловік, який боїться, що ти зникнеш. Макс.»

Я пишу у відповідь:

«Я не зникну. Я — Марічка, яка любить сік, круасани і свого боса. Навіть якщо він дратує мене своїм холодним поглядом. І я люблю тебе. Марічка.»

Він відповідає через секунду:

«Я теж тебе люблю. Тепер я не засну».

Я сміюся, падаю на ліжко.

Всесвіт, який ти космічний!