14

Частина 14. Де правда б'є сильніше, ніж зброя

Субота. 12:00.

Я стою біля кав'ярні, яку обрала Віто. Вона сама запропонувала місце — мабуть, хотіла відчувати контроль. Але я прийшла першою. Це дрібниця, але важлива.

Я замовила зелений чай. Він стоїть переді мною, остигає, поки я чекаю.

Двері відчиняються, і вона заходить.

Віто — у чорному. Волосся блискуче, погляд холодний. Вона сідає навпроти, навіть не привітавшись.

— Я не очікувала, що ти погодишся, — каже вона.

— Я теж, — відповідаю я. — Але я вирішила, що настав час поговорити.

Вона замовляє каву. Потім дивиться на мене зверхньо.

— Ти хотіла щось сказати? Чи просто подивитися на мене й позаздрити?

Я усміхаюся. Це буде легше, ніж я думала.

— Віто, я не заздрю. Я хочу попередити тебе.

— Попередити?

— Данило використовує тебе.

Вона сміється — коротко, різко.

— Що? Ти прийшла сюди, щоб посварити нас? Жалюгідно.

— Я прийшла сказати правду, — кажу я спокійно. — Данило не збирається повертати тебе до Максима. Він хоче знищити його. І ти — його інструмент.

— Звідки ти знаєш?

— Від його колишнього партнера. Він розповів усе. Як Данило планував це пів року. Як він використав твої почуття, щоб отримати доступ до інформації про Максима. Як він обіцяв тобі кохання, а насправді готував пастку.

Віто мовчить. Її пальці стискають чашку.

— Ти брешеш.

— Я не брешу, — я дістаю телефон, показую їй запис. Той самий, який зробив Петро — колишній партнер Данила. Він погодився записати розмову спеціально для цього.

На записі — голос Данила:

«Віто — ідеальна приманка. Вона вірить, що я допомагаю їй повернути Макса. Але коли Макс упаде, я скину й Віто. Її репутація теж постраждає. Я буду єдиним, хто виграє».

Віто блідне. Її руки тремтять.

— Це... це не правда.

— Твій голос, — кажу я. — Він виграв би Оскар, якби грав роль. Але це реальність.

Вона закриває очі на мить. Коли розплющує — в них щось ламається. І з'являється холодний гнів.

— Чому ти кажеш мені це? Ми ж вороги.

— Тому що я не хочу воювати з тобою, — кажу я. — Я хочу захистити Максима. І якщо ти допоможеш мені — ми обидві виграємо.

Віто довго дивиться на мене.

— Ти справді його любиш? — питає вона тихо.

— Люблю, — відповідаю я. — І тому я готова на все.

Вона зітхає. Потім посміхається — уперше щиро, без удавання.

— Він завжди обирав таких, як ти. Не таких, як я. Сильних. Справжніх.

— Ти теж сильна, Віто. Просто ти обрала неправильний бік.

— Я виправлю це, — вона встає. — Я допоможу вам. Але за однієї умови.

— Якої?

— Ти скажеш йому, що я була дурною. Але не злою.

— Скажу, — киваю я.

Вона простягає мені руку. Я потискаю її.

Ми більше не вороги.

Я виходжу з кав'ярні. Максим чекає неподалік, у машині. Коли я сідаю, він дивиться на моє обличчя.

— Усе добре?

— Краще, ніж добре, — я усміхаюся. — Віто з нами.

Він здивований.

— Як ти це зробила?

— Я сказала правду. І показала запис.

— Ти ризикувала.

— Я — та, хто ризикує, — сміюся я. — Це частина мого плану.

Він нахиляється до мене, цілує в лоба.

— Ти неймовірна, Марічко.

— Я знаю, — усміхаюся я. — Тепер у нас є Віто, є план, і є вечеря з твоїм батьком, який вірить у прибульців.

— Це буде цікаво, — каже він.

— Завжди цікаво, коли я поруч, — сміюся я. — Бо я — Марічка.