13

Частина 13. Де з'являється батько, Всесвіт і план перемоги

Наступного ранку я приходжу в офіс, і на столі вже чекає записка.

«Сьогодні 19:00. Вечеря з моїм батьком. Він хоче познайомитися з тобою. Не хвилюйся — він любить гумор і не кусається. Приходь у тому, у чому тобі зручно. Але без плям від соку. П. С. Він читав першу главу твого роману про сік. Йому сподобалося. Макс.»

Я витріщаюся на папірець.

Він. Читав. Мій. Роман? Про сік?! Коли?! Я не давала йому нічого!

Телефон вібрує. Він.

— Марічко, ви прочитали записку?

— Я... так. Але звідки у вас мій роман?

— Я знайшов його у вашій сумці. Коли ви ходили на каву. Я не стежив, я просто... шукав ручку.

— А навіщо ви читали?

— Тому що хотів дізнатися, про що ви пишете. І виявилося, що ви — талановита письменниця. Мій батько теж так вважає. Він сказав: «Якщо дівчина пише про сік так, що я сміюся, вона варта вечері».

Я закриваю очі. Всесвіт, ти серйозно?

— І що я маю сказати вашому батькові?

— Правду. Він любить правду. І гумор. Багато гумору. Бажано з космічними нотками.

— З космічними?

— Він вірить у прибульців. Не питайте.

Я сміюся. Уперше за довгий час — щиро, голосно.

— Добре. Я прийду. Але якщо ваш батько почне розповідати мені про марсіан, я не стримаюся.

— Я розраховую на це, — чується його усмішка в голосі. — О 19:00. Я заїду.

Він кладе слухавку.

Я стою біля вікна, дивлюся на місто й думаю: «Ти встряла, Марічко. У космічну комедію з босом, який читає твої романи, батьком, який вірить у прибульців, і двома ворогами, які хочуть вас знищити».

І це — найкраще, що могло зі мною статися.

Вечір. 18:55.

Я стою біля ресторану — не пафосного, а затишного, з дерев'яними столами й свічками, що блимають, наче маленькі зірки.

Максим чекає мене всередині. Поруч сидить чоловік років шістдесяти, із сивими скронями й очима, які світяться добротою й лукавством.

— Марічко! — він підводиться, простягає руку. — Я — Ігор Петрович. Батько цього серйозного ділка. Кажуть, ви залили його соком?

Я червонію.

— Це було... випадково.

— Випадково не буває, — він підморгує. — Всесвіт зводить людей, щоб вони проливали сік, закохувалися й писали романи. Це його спосіб жартувати.

Я сідаю навпроти. Максим поруч, і я відчуваю його руку під столом — легке торкання, підтримку.

— Ігорю Петровичу, а ви справді вірите в прибульців? — питаю прямо.

Він регоче.

— А ви ні? Подивіться на Всесвіт! Трильйони галактик, а ми одні? Це було б надто марнотратно. Я вірю, що десь є цивілізації, які теж проливають сік на своїх босів.

Максим закриває обличчя рукою.

— Тату, будь ласка...

— Нічого, сину, — Ігор Петрович усміхається. — Я просто хочу знати, чи витримає вона наш сімейний стиль. І вона витримує. Вона сміється. А не кривиться, як та, колишня.

Він кидає погляд на Максима, який стає серйозним.

— Говорячи про колишню. Я чув, у вас проблеми з Данилом.

— Ми їх вирішимо, — каже Максим.

— Я знаю. І знаю, як. У мене є план.

Ігор Петрович нахиляється ближче, знижує голос до шепоту.

— Данило любить театр. Він хоче публічності, уваги. Він не витримає, якщо його виставлять дурнем. Тому ви маєте влаштувати шоу. Зібрати всіх — партнерів, журналістів, Віто. І там, при всіх, показати правду. Але не просто фактами. Грою. Так, щоб він сам себе видав.

— Як? — питаю я.

— Ти пишеш романи, Марічко. Ти знаєш, як створити сюжет. Подумай. Що змусить його розкритися? Яка слабкість штовхне його на помилку?

Я замислююся.

Віто. Вона — ключ. Якщо вона дізнається, що Данило планує знищити не тільки Максима, а й її — що він використовує її як приманку, — вона повернеться проти нього.

— Ми маємо посварити їх, — кажу я. — Віто й Данила. Якщо вона зрозуміє, що він грає з нею, вона стане на наш бік.

— Але як ми це зробимо? — питає Максим.

— Я скажу їй правду. Сама. Віч-на-віч.

Максим змінюється в обличчі.

— Ні. Небезпечно.

— Безпечно, — Ігор Петрович посміхається. — Віто не вдарить. Вона — жінка з гордістю. А гордість більше боїться правди, ніж ножа.

Я дивлюся на Максима.

— Дозвольте мені. Я впораюся.

Він довго дивиться на мене. Потім киває.

— Добре. Але я буду поруч. За дверима. Якщо щось піде не так — я втручуся.

— Домовились, — я посміхаюся.

Ігор Петрович підносить келих.

— За вас! За космічні плани, пролитий сік і перемогу над зрадниками!

Ми підносимо келихи. Я сміюся, відчуваючи, як напруга відпускає.

Я — Марічка, яка пише романи, падає зі сходів, зустрічає прибульців у вигляді батька боса й готує пастку для зрадників.

І це — мій Всесвіт. І він прекрасний.