12

Частина 12. Де ранок приносить відповіді

6:45. Я стою біля офісу. Вітер холодний, ранковий, але я не відчуваю його. Усередині — вогонь.

Максим виходить через хвилину. Без краватки. У темній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком. Він виглядає втомленим — і водночас зосередженим, як перед боєм.

— Ви не спали, — каже він, підходячи.

— Ви теж, — відповідаю я.

Він усміхається кутиком губ, відчиняє двері машини.

— Сідайте. По дорозі поговоримо.

Ми їдемо містом. Воно ще сонне, майже безлюдне. Я дивлюся у вікно, але краєм ока бачу його профіль — напружений, різкий.

— Куди ми їдемо? — питаю.

— До людини, яка знає про Данила більше, ніж я.

— Хто це?

— Його колишній партнер. Вони працювали разом три роки, а потім Данило кинув його заради вигідної угоди. Цей чоловік — єдиний, хто може розповісти, чого насправді хоче Данило.

— І ви йому вірите?

— Я вірю фактам. Він не любить Данила. А значить, не буде його захищати.

Ми зупиняємося біля старого будинку в центрі. Максим вимикає двигун і повертається до мене.

— Марічко, я хочу, щоб ви залишилися в машині.

— Чому?

— Тому що це небезпечно. Цей чоловік — не з тих, кому можна довіряти повністю. Якщо він дізнається, що ви — моя слабкість, він може використати це.

— Я не ваша слабкість, — кажу я твердо. — Я ваша сила. І якщо ви хочете, щоб ми були командою — не ховайте мене.

Він дивиться на мене довго. Потім киває.

— Добре. Але якщо я скажу «виходьте» — виходьте. Без запитань.

— Домовились.

Ми заходимо в під'їзд. Темний, старий, з запахом пилу й минулого. Піднімаємося на третій поверх. Максим стукає у двері — тричі, коротко.

Відчиняє чоловік. Літній, сивий, але з очима, які бачили багато. Він дивиться на Максима, потім на мене.

— Вона з тобою?

— Вона зі мною, — каже Максим. — Можна?

Чоловік відступає, пропускаючи нас.

Усередині — скромно. Книжки, папери, старий диван. На столі — чай, який уже охолов.

— Я не чекав тебе, — каже чоловік, сідаючи. — Але знав, що ти прийдеш. Данило почав діяти.

— Що ти знаєш? — Максим сідає навпроти. Я стою поруч.

— Він планував це пів року, — чоловік відпиває чай. — З того моменту, як ти відмовив йому в підвищенні. Він не пробачив цього. І Віто — його інструмент. Вона потрібна йому, щоб ослабити тебе емоційно. Він знає, що вона — твій старий біль.

— Як він її переконав?

— Гроші. І обіцянка, що ти повернешся до неї. Віто не знає справжніх планів Данила. Вона думає, що вони разом відновлять твої стосунки з нею. Але Данило збирається знищити тебе повністю. Віто — просто приманка.

Я відчуваю, як холоне кров.

— А я? — питаю тихо. — Він згадував про мене?

Чоловік дивиться на мене з цікавістю.

— Ти — Марічка? Та, яка купила йому костюм?

— Звідки ви знаєте?

— Данило розповідав. Він сказав, що ти — найкраще, що могло статися з Максимом. І найгірше. Тому що ти робиш його вразливим.

Максим стискає кулаки.

— Я не дозволю...

— Ти не можеш контролювати все, — перебиває чоловік. — Але ти можеш випередити. Данило боїться одного — правди. Якщо ти розповіси раді, що він зрадив свого найкращого друга заради грошей, він усе втратить. Репутацію, зв'язки, майбутнє.

— Але він усе заперечить, — кажу я.

— Заперечить. Якщо в нього буде час. Тому ти маєш діяти швидко.

Максим підводиться.

— Дякую, Петре. Я буду зобов'язаний.

— Не дякуй, — чоловік усміхається гірко. — Я просто хочу, щоб Данило отримав те, що заслужив.

Ми виходимо.

На вулиці я видихаю. Повітря здається свіжішим, чистішим.

— Марічко, — Максим бере мене за руку. — Я не хочу, щоб ви в це втягувалися. Вам не обов'язково бути поруч.

— Максиме, — я повертаюся до нього. — Я вже втягнута. Відколи я пролила сік на ваш стіл, я в цьому. І я не піду.

Він дивиться на мене. І в його очах — щось більше, ніж вдячність. Щось, що я не можу назвати.

— Марічко... — він нахиляється до мене. — Коли все закінчиться, я хочу...

— Що?

— Я хочу, щоб ви були не просто поруч. Я хочу, щоб ви були моєю. Не як асистентка. Не як союзниця. Як жінка, з якою я хочу прокидатися.

Моє серце калатає.

— Ви це серйозно?

— Я ніколи не був серйознішим.

Він цілує мене. На вулиці. Біля старої машини. Серед ранкового Києва, який тільки прокидається.

І коли він відривається, я шепочу:

— Я теж хочу. Але спочатку ми маємо перемогти.

— Ми переможемо, — каже він.

— Я знаю, — усміхаюся я. — Бо я — Марічка. І я ще не програвала.

Він сміється, сідає за кермо. Я — поруч.

Ми їдемо в офіс. Але тепер я відчуваю — між нами більше немає стін.

Є тільки ми.

І битва, яку ми виграємо .