10

Частина 10. Де вороги стають союзниками

Четвер. 11:00. Я сиджу за своїм столом, розбираю пошту, і всередині все ще тремтить від учорашнього ранку. Його поцілунок на даху. Його рука в кав'ярні. Його слова: «Я хочу бути з вами усюди».

Я закохана. Остаточно. Безнадійно.

І саме в цей момент двері кабінету відчиняються, і на порозі з'являються вони.

Разом.

Віто — у білосніжному костюмі, з ідеальним макіяжем і поглядом, який ріже гостріше за ніж.

Данило — усміхнений, розслаблений, але в очах — щось нове. Ділове. Холодне.

— Максе, — Віто заходить без стуку, навіть не глянувши на мене. — Ми поговоримо.

Максим підводить голову від монітора. Його обличчя миттєво стає кам'яним.

— Віто. Данило. Що за... компанія?

— Ми зустрілися внизу, — Данило зачиняє за собою двері й сідає в крісло, закидаючи ногу на ногу. — Вирішили піднятися разом. Економія часу.

Максим переводить погляд з одного на іншого. Я бачу, як напружуються його плечі.

— Марічко, — каже він, не відводячи очей від гостей. — Будьте ласкаві, залиште нас.

— Але...

— Я сказав, залиште.

Я підводжуся. Беру сумку. На порозі зупиняюся, кидаю погляд на Данила. Він дивиться на мене з тією ж посмішкою, але тепер у ній немає тепла. Тільки гра.

Я виходжу. Зачиняю двері. І, звісно, залишаюся підслуховувати.

— Не при дівчинці, — чую голос Віто. — Розумно.

— Говоріть, — холодно кидає Максим. — Я маю нараду за пів години.

— Ніякої наради, — голос Данила спокійний, але твердий. — У тебе зараз зустріч із нами.

— Даниле, ти мій друг. Але це не значить...

— Друг? — Віто сміється. — Серйозно, Максе? Твій друг приїхав учора, щоб фліртувати з твоєю новою іграшкою. А сьогодні він тут, щоб укласти зі мною угоду. Яка, до речі, вигідна всім.

— Що за угода?

— Ми хочемо повернути те, що належить нам, — каже Данило. — Віто хоче тебе. Я хочу компанію.

Тиша. Гучна. Я притискаюся до дверей.

— Ти серйозно? — голос Максима стає низьким, небезпечним. — Даниле, ти зі мною шість років.

— П'ять, — поправляє Данило. — І всі п'ять я дивився, як ти отримуєш все. Угоди, гроші, респект. А я — твій друг. Тінь. Який завжди поруч, але ніколи не в центрі.

— І тому ти вирішив об'єднатися з моєю колишньою? Яка кинула мене заради іншого?

— Я не кидала тебе, — голос Віто стає різким. — Я зробила вибір. І тепер він не виправдався. Але це не означає, що я не хочу повернутися.

— До мене? — Максим сміється. Гірко. — Ти хочеш повернутися до мене, тому що в Лондоні не вийшло? Це не любов, Віто. Це егоїзм.

— Називай як хочеш. Але разом ми — сила. Я знаю всі твої слабкі місця. Данило знає всі твої бізнес-схеми. Якщо ми почнемо діяти проти тебе, ти втратиш все. І не тільки компанію.

— Ти погрожуєш мені? — голос Максима стає тихим. Я знаю цей тон. Він небезпечний.

— Я пропоную тобі вибір, — каже Данило. — Або ти повертаєш Віто. Офіційно. Публічно. І ми забуваємо про плани, які в нас є. Або...

— Що — або?

— Або ми знищимо тебе. Твою репутацію. Твій бізнес. І твою маленьку Марічку.

Я завмираю. Моє ім'я в його вустах звучить як зброя.

— Не смій, — голос Максима стає крижаним. — Не смій навіть вимовляти її ім'я.

— А що ти зробиш? — Віто сміється. — Вдариш нас? Тоді ти покажеш усім, який ти насправді. І це буде кінець твоєї імперії.

— Ви обоє забуваєте одну річ, — каже Максим повільно. — Я не той хлопець, якого ви знали п'ять років тому. Я будував цю компанію з нуля. Я знаю кожну вашу слабкість. І якщо ви думаєте, що злякаєте мене погрозами, ви глибоко помиляєтесь.

— Максе, — голос Данила стає м'якшим, майже дружнім. — Ми не хочемо війни. Ми хочемо, щоб ти зрозумів: без нас тобі буде краще. З нами — сильніше. Віто повернеться до тебе, я отримаю посаду, яку заслужив. І всі будуть задоволені.

— Всі, крім мене, — каже Максим.

— Ти отримаєш Віто. Це ж ти хотів колись.

— Тоді. Я хотів тоді. А тепер — ні.

— Через неї? — Віто сміється. — Через Марічку? Боже, Максе, вона ж дівчина з нізвідки. Без грошей. Без статусу. Без майбутнього. Вона просто випадковість.

— Вона не випадковість, — голос Максима стає тихим. Таким, що я ледь чую. — І якщо ви ще раз скажете про неї хоч слово, я знищу вас обох. Не бізнес. Особисто.

Пауза. Довга. Я чую, як стукає моє серце.

— Ти загрожуєш нам? — питає Віто здивовано.

— Я попереджаю, — каже Максим. — Не плутай.

— Максе, — Данило зітхає. — Ти робиш помилку. Вона того не варта.

— Вона варта всього.

Я відходжу від дверей. Бо не можу більше.

Я ходжу коридором, дихаю глибоко. У голові — хаос. Данило й Віто — разом. Вони планують знищити його. І мене. Я — їхня ціль.

Двері кабінету відчиняються. Першим виходить Данило. Він бачить мене, усміхається — але в усмішці немає тепла.

— Марічко, — каже він, підходячи близько. — Ви чули?

— Що?

— Не прикидайтеся. Я знаю, що ви біля дверей. Це не страшно. Ми не збираємося робити вам боляче. Якщо ви... вибачте.

Він простягає мені візитку.

— Якщо ви передумаєте — працювати з ним. У нас кращі умови. І більше свободи.