9

Частина 9. Де він показує те, що не показують випадковим

Я приходжу о 7:55. Навіть не тому, що хотіла справити враження — просто не спала. Всю ніч крутилася, перемотувала в голові його слова: «Бо боїться злякати».

Боїться. Він. Максим Коваленко. Чоловік, який керує мільйонами, знищує конкурентів одним поглядом і не тремтить перед жодною угодою. Боїться мене.

Я вирішую, що це найбезглуздіша думка, яку я чула. І водночас — найсолодша.

Двері в кабінет відчинені. Всередині темно, тільки світло з вікна падає на його фігуру. Він стоїть спиною до входу, дивиться на місто, яке тільки-но прокидається.

— Марічко, — каже він, не обертаючись. — Ви рання.

— Як ви дізналися, що це я? Могла бути прибиральниця.

— Прибиральниці не пахнуть ваніллю.

Я завмираю. Він запам'ятав, як я пахну? Я навіть не думала, що він звертає на таке увагу.

— Що ви хотіли показати? — питаю, щоб перевести подих.

Він обертається. У руках ключі — не від офісу, не від машини. Якісь інші, старі, з брелоком у вигляді маленького срібного літачка.

— Ходімо, — киває він на двері. — Це не тут.

Ми виходимо з офісу, спускаємося в підземний паркінг. Я думала, ми сядемо в його авто, але він зупиняється біля непоказних дверей, які я ніколи не помічала.

— Що це?

— Запасний вихід, — він вставляє ключ. — Ніхто про нього не знає. Навіть охорона.

Він відчиняє двері, і перед нами постають сходи. Вузькі, гвинтові, освітлені тьмяними лампами.

— Куди ми?

— Нагору, — він усміхається кутиком губ. — Боїтеся висоти?

— Більше, ніж пролитого соку на ваш планшет.

Він сміється — і знову я бачу того іншого Максима, якого немає на нарадах.

Ми піднімаємося. Крок за кроком. Я вважаю сходинки — двадцять три, сорок сім, шістдесят вісім. Він іде попереду, іноді озирається, щоб переконатися, що я не відстаю.

— Я не втечу, — кажу я.

— Я не про втечу. Я про те, щоб ви не впали.

На вісімдесят четвертій сходинці він зупиняється. Відчиняє ще одні двері — металеві, важкі — і пропускає мене вперед.

Я виходжу на дах.

Київ розкинувся переді мною — золотий у ранковому сонці, ще не до кінця прокинутий. Дніпро блищить унизу, мости здаються іграшковими, а десь далеко — горизонт, якого немає кінця.

— Боже... — видихаю я.

— Подобається? — він стає поруч. Близько. Дуже близько.

— Це... неймовірно. Як ви це знайшли?

— Коли купив цей офіс, піднявся сюди просто подивитися. І зрозумів, що це моє місце. Там, унизу, — він киває в бік міста, — я — бізнесмен, стратег, холодний Макс. А тут — просто людина. Яка дивиться на світ і думає, що все може бути інакше.

Він повертається до мене. Вітер грає його волоссям, і він виглядає молодшим, майже хлопчиськом, який не знає, як сказати дівчині те, що хоче.

— Я нікого сюди не водив, — каже він тихо.

— Навіть Віто?

Його обличчя темніє на секунду, але потім стає м'якшим.

— Навіть Віто. Вона не любила висоти. І не любила тиші. А я люблю.

— А я люблю і те, і те, — кажу я, дивлячись на місто.

Він мовчить. Але його рука торкається моєї — легко, майже невагомо. Ніби питає дозволу.

Я не відсмикую.

— Марічко, — починає він.

— Ммм?

— Данило вчора...

— Забудьте про Данила, — перебиваю я. — Він ваш друг. Він гарний. Але він не ви.

Максим завмирає.

— Я... не ви, — повторює він, ніби пробує слово на смак. — Що це означає?

Я повертаюся до нього. Дивлюся просто у вічі. Не червонію. Не відводжу погляду. Вперше я не боюся.

— Це означає, що ви — той, від кого в мене тремтять руки, коли я варю вам каву. І це не від страху. Це від того, що я хочу, щоб ви помітили мене. Не як асистентку. Як жінку, яка приходить на роботу о 7:55, тому що не може спати, думаючи про вас.

Він не відповідає. Але його пальці стискають мою руку.

— Марічко, — каже він хрипко. — Я вчора не спав. Я думав про те, що сказав Данило. Про те, що ви відповіли. Про те, що ви вийшли, а я залишився — і зрозумів, що порожній кабінет більше не має сенсу.

Він робить крок до мене. Тепер між нами немає нічого — ні столу, ні папок, ні правил.

— Я хочу поцілувати вас, Марічко, — каже він просто. — Але я не знаю, чи маю право.

— Ви маєте право, — шепочу я. — Якщо хочете.

Він нахиляється.

Його губи торкаються моїх — обережно, ніби я кришталева. Але потім він притискається сильніше, і весь світ зникає. Немає Києва, немає даху, немає офісу й правил. Є тільки він — і відчуття, що я нарешті вдома.

Він відривається від моїх губ, проводить пальцем по моїй щоці.

— Червонієте, — шепоче з усмішкою.

— Знаю, — відповідаю я. — Але тепер ви теж.

І він справді червоніє. Трохи. Непомітно для тих, хто не дивиться.

Але я дивлюся.

І бачу, що Максим Коваленко — не холодний. Він гарячий. До божевілля.

Ми стоїмо на даху. Він тримає мою руку.

— Сніданок? — питає він.

— З вами? — посміхаюся я.

— Зі мною. Без папок. Без календаря. Просто я і ви.

— А робота?