8

Частина 8. Де з'являється він

Середа. 15:00. Я повертаюся з друкарні, тримаючи в руках свіжі папки звітів. У кабінеті порожньо — Максим пішов на нараду. Кладу папки на стіл і виглядаю у вікно.

На парковці перед офісом зупиняється авто. Не просто авто. Porsche 911 Turbo. Чорний, блискучий, низький — такий, що привертає погляд навіть тих, хто байдужий до машин.

З нього виходить чоловік. Високий. Світле волосся, недбало зачесане назад. Темні окуляри, біла сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками. Посмішка — широка, впевнена, трохи зухвала. Він навіть не дивиться на офіс — дивиться так, ніби цілий світ належить йому.

«Ще один. І, здається, теж із породи «я тут найважливіший»».

Я повертаюся до свого місця і намагаюся не звертати уваги. Але за п'ять хвилин двері кабінету відчиняються, і заходить він. Разом із Максимом.

— А це і є твоя нова асистентка? — питає незнайомець, знімаючи окуляри. Очі в нього блакитні, світлі, з іскрою. — О, Максе, ти не дзвонив, не писав — і тримаєш такий скарб у себе?

Максим кидає на нього короткий погляд.

— Марічко, знайомтесь. Це Данило. Мій друг. Іноді.

— Чому «іноді»? — Данило кладе руку на серце. — Я завжди твій друг. Просто ти мене не цінуєш.

Він робить крок до мого столу, нахиляється — надто близько, як на перше знайомство — і простягає руку.

— Данило. Але для вас — просто Даня. Чи, може, ви віддаєте перевагу «пан Таємничий»?

— Марічка, — відповідаю я, потискаючи його долоню. Він тримає мою руку довше, ніж треба, і дивиться прямо в очі.

— Марічка, — повторює він, ніби смакуючи ім'я. — Гарне ім'я. Ніжне. Пасує вам.

— Даниле, — голос Максима стає на півтони нижчим. — Вона тут працює, а не розважає гостей.

— А хто сказав, що робота й розваги не можуть поєднуватися? — Данило відпускає мою руку, але продовжує дивитися на мене. — Скажіть, Марічко, а як ви опинилися в цьому холодному царстві? Утекли від цирку? Чи вас найняли, щоб приносити каву з усмішкою?

— Я тут, щоб допомагати пану Коваленку, — відповідаю рівно. — І так, каву теж приношу. З усмішкою. Безкоштовно.

Данило сміється — голосно, вільно.

— Вона ще й гостра! Максе, ти де таку знайшов? На розкопках сарказмів?

— Даниле, — Максим заходить за своє крісло, але не сідає. — Ти приїхав по справу чи фліртувати з моєю асистенткою?

— А хіба це одне одному заважає? — Данило підморгує мені. — Я ненадовго. Просто хотів побачити тебе. І, виявляється, не тільки тебе.

Він сідає на стілець навпроти столу Максима, але весь час повертається до мене. Крутить у руках свої окуляри, посміхається, питає:

— Ви давно тут? Подобається? А Максим не надто тисне? Бо він, знаєте, іноді буває... суворим.

— Я не скаржуся, — кажу я.

— А треба. Іноді скарги допомагають вижити в цьому бізнесі. Я, наприклад, скаржуся щодня. І виживаю.

Максим кидає на нього папку.

— Даниле, зосередься. Ми про угоду говорили.

— Ах, так, угода, — Данило бере папку, але не відкриває. — Слухай, може, ми це завтра обговоримо? А сьогодні... Марічко, ви ввечері вільні?

Я ковтаю.

— Я працюю.

— Увечері теж? — він підводить брову. — Максе, ти взагалі їй вихідні даєш? Чи вона твоя особиста рабиня?

— Вона моя асистентка, — Максим говорить повільно, кожне слово окремо. — І я не дозволю тобі...

— Що? — Данило всміхається. — Запропонувати їй каву? Вечерю? Прогулянку мостом? Я ж не пропоную нічого кримінального.

Він знову повертається до мене.

— Серйозно. Я знаю чудовий ресторан. Ви любите італійську? Чи, може, ви вегетаріанка? Тоді я підберу щось інше.

— Я...

— Вона зайнята, — перебиває Максим. — Увечері. Роботою.

— Якою роботою? — Данило дивиться на нього. — Ти ж не тримаєш її до ночі?

— Якщо треба — тримаю.

Повисає тиша. Важка. Така, що чути, як цокає годинник на стіні.

Данило переводить погляд з Максима на мене, потім знову на нього. І його посмішка стає іншою — розуміючою. Майже лукавою.

— А-а-а, — тягне він. — От воно що.

— Що — «от воно що»? — питає Максим холодно.

— Нічого, — Данило підводиться. — Друже, я все зрозумів. Не переймайся.

Він підходить до мого столу. Востаннє.

— Марічко, — каже тихо, щоб чув тільки я. — Ви дуже гарна. І дуже... цікава. Але я не хочу проблем із найкращим другом. Тому ваш вечір вільний. Від мене.

Він усміхається, підморгує й іде до дверей.

— Даниле, — кличе Максим.

— Що?

— Угоду обговоримо завтра. О 10:00. Без флірту.

— Домовились, — Данило виходить, але наостанок кидає на мене погляд. І я бачу в ньому щось тепле. Справжнє. Не лише гру.

Двері зачиняються.

Я видихаю. І тільки зараз помічаю, що весь час стискала в руці ручку — так сильно, що побіліли кісточки.

Максим стоїть біля свого столу, дивиться на зачинені двері. Потім повертається до мене.

— Марічко...

— Все нормально, — кажу швидко. — Він просто... товариський.

— Він — Данило, — відповідає Максим. — І коли він «товариський», це зазвичай закінчується погано.

— Для кого?

— Для тих, хто йому подобається.

Я мовчу.