7

Частина 7. Де ми вирішуємо працювати разом

Понеділок. 8:45. Я заходжу в кабінет, і він уже там.

Сидить у кріслі, гортає документи, навіть не підводить голови. Але коли я переступаю поріг, його пальці зупиняються.

— Ви рано, — каже він.

— Я завжди рано, — кладу сумку на стіл. — Ви просто не помічали.

— Помічав.

Тиша. Слово зависає в повітрі, і я не знаю, що воно означає: «помічав, що рано приходиш» чи «помічав тебе».

Я вирішую, що краще не питати.

— Каву?

— Чорну. Без цукру. І...

Він замовкає. Дивиться на мене так, ніби хоче додати щось не про каву.

— І що?

— І нічого. Каву.

Я йду варити, але відчуваю його погляд у спину. Навіть коли зникаю за дверима.

Повертаюся з чашкою. Він бере її, пальці торкаються моїх — чи випадково, ні. Занадто довго тримає.

— Дякую, Марічко.

— Будь ласка.

Він робить ковток, не відводячи очей. У мене з’являється шалене бажання поправити краватку, якої в нього немає.

— Сідайте, — каже він. — Поговоримо.

Сідаю навпроти. Між нами стіл, але здається, ніби метр особистого простору, який хтось забув позначити.

— Я хочу, щоб ви робили більше, ніж просто кава й документи. — Він відсуває чашку. — Ви розумна. Смілива. Іноді занадто пряма, але це краще, ніж брехлива ввічливість.

— Це комплімент?

— Це спостереження.

Його губи ледь тремтять — чи то посмішка, чи то щось інше.

— Я хочу, щоб ви були не асистенткою. А правою рукою. Щоб знали все, що знаю я. Щоб замінювали мене, коли мене немає. Щоб...

Він робить паузу.

— Щоб ви були поруч. У всіх сенсах.

Я ковтаю.

— У всіх?

— У робочих, — каже він швидко. Занадто швидко. — Поки що тільки в робочих.

«Поки що» висить між нами, як третій співрозмовник.

— Добре, — кажу я. — Але тоді ви повинні обіцяти одне.

— Що?

— Якщо ми працюємо разом — справді разом, а не «я бос, ти пішла принесла каву» — то ви не маєте права кричати на мене. Ігнорувати мої ідеї, тому що вони від «дівчинки». І...

— І?

— І пробачати сік на столі. Це принципово.

Він сміється. Реально сміється — не тим холодним «компліментом», а щиро. І це змінює все його обличчя. Робить його молодшим. Ближчим.

— Домовились, Марічко. Сік пробачаю. Але якщо ви заллєте планшет...

— Тоді побіжите купувати новий?

— Тоді попрошу вас зробити це за мене, — він дивиться мені в очі. — Бо ви добре обираєте речі. Костюм, наприклад.

Я червонію. Він помічає. І, здається, йому це подобається.

— До роботи, Марічко, — він відсувається разом із кріслом, але погляд залишається. — Почнемо з того, що я покажу вам справжній «Авангард Капітал». Не парадний вхід, а те, де приймаються рішення.

— Ви покажете мені закулісся?

— Я покажу вам усе.

Знову це «все». Я починаю думати, що він не просто про роботу.

Весь день ми провели разом. Справжнім «разом» — не «я диктую, ви записуєте». Він пояснював схеми, якими рухаються гроші. Розповідав про угоди, які зірвалися через чиюсь гордість. Показав мені людей, які насправді керують компанією, — не ті, що на візитівках. 

— Запам'ятовуйте, — казав він, нахиляючись до мене над столом. Занадто близько. Я чую його одеколон. Бачу лінію щелепи. — Ці обличчя важливіші, ніж здається.

— Ви завжди так нависаєте над співробітниками? — питаю, не підводячи голови від блокнота.

— Тільки над тими, хто червоніє.

— Я не червонію.

— Червонієте. І це... — він замовкає. — Це нічого. Працюйте.

Але він не відсувається. І я не відводжу очей.

О 13:00 він каже:

— Обід. Ідемо.

— Я можу замовити...

— Я сказав «ідемо». Не люблю їсти сам на самоті.

Ми виходимо в коридор. Поряд. Двері ліфта зачиняються, і ми залишаємося вдвох у маленькій кабінці.

— Марічко, — каже він.

— Ммм?

— Ви коли-небудь відчували, що опинилися не в тому місці? Що життя вело вас кудись, а потім різко повернуло?

Я думаю про своє інше місто. Про роботу, яку втратила. Про готель, який не став домом.

— Так, — кажу тихо. — Зараз, наприклад.

Він повертається до мене. Ліфт їде повільно — чи мені здається?

— І що ви робите?

— Живу далі. Бо зупинятися не варіант.

— Розумна відповідь, — він робить крок до мене. Не близько, але ближче, ніж треба. — А я завжди думав, що помилився, коли будував імперію замість...

— Замість чого?

— Замість чогось простого. Теплого. Де тебе не намагаються обібрати кожен день.

Ліфт зупиняється. Двері відчиняються. Він виходить першим, але на секунду затримує руку — тримає двері відкритими для мене. Як джентльмен. Чи як чоловік, який не хоче, щоб між нами були межі.

Ми йдемо вулицею. Поруч. Іноді його рука торкається моєї — випадково, коли ми обходимо перехожих. Але після третього разу я розумію: це не випадковість.

— Ви навмисно це робите? — питаю.

— Що саме?

— Торкаєтеся.

Він зупиняється. Дивиться на мене згори вниз.

— А якби я сказав «так»?

Я мовчу. Бо не знаю, що відповісти.

— Не бійтеся, Марічко, — каже він тихіше. — Я не кусаюся. Принаймні без попередження.

Він посміхається — тією посмішкою, від якої в голові шум, а серце калатає десь у горлі.

— Ходімо, — каже. — Нам туди.

І показує на маленький італійський ресторанчик, якого я ніколи не помічала. Затишний. Темний. Зі свічками навіть удень.

— Ви часто сюди ходите?

— Вперше, — він відкриває переді мною двері. — Але хотів прийти з кимось, кому можна показати справжній смак. Не мій звичайний «ланч за 5 хвилин».