5- 6

Частина 5. Де з’являється вона

Перший робочий день я пережила.

Чесно кажучи, я очікувала гіршого. Наприклад, що я заллю кавою його планшет, або випадково надішлю комерційну пропозицію його мамі. Але ні. Я навіть прийшла за п'ятнадцять хвилин до початку, не спіткнулася на порозі й не забула, як мене звати.

Максим зустрів мене коротким кивком:

— Кава. Чорна. Без цукру. І з'єднайте мене з Ігорем із відділу інвестицій.

Я кивнула, пішла варити каву, з'єднала його з Ігорем, а коли повернулася — він уже говорив у слухавку англійською, а на столі в нього лежала нова стопка документів.

— Це відвезете в друкарню, — сказав він, прикривши слухавку рукою. — Терміново.

Я взяла документи, вийшла в коридор і зрозуміла, що забула запитати, де друкарня.

«Класика, Марічко. Ти просто збираєш колекцію».

Але я знайшла. Запитала в тієї самої дівчини з ресепшну — Каті, яка спочатку дивилася на мене як на інопланетянку, але потім пом'якшала, коли я пообіцяла пригостити її кавою.

Повернулася я за пів години. Максим уже закінчив дзвінок і дивився в монітор.

— Молодець, — сказав він, навіть не підводячи голови. — Тепер замовте мені ланч. Щось легке. Салат. Рибу. І щоб без цибулі.

— Без цибулі? — перепитала я, записуючи.

— Вона в мене ввечері. Ділова. Не люблю дихати цибулею на переговорах.

Я кивнула й вийшла.

О 13:15 я повернулася з ланчем. Салат із руколою, пармезаном і грушею (риби не було, тому взяла курку — він не заперечував). Максим узяв виделку, спробував, підняв на мене очі.

— А ви, Марічко, ще й смак маєте. Неочікувано.

Я вирішила сприйняти це як комплімент.

День ішов добре. Навіть надто добре. Я встигала відповідати на листи, розбирати його календар, навіть знайшла час вивчити, хто є хто у «Авангард Капітал».

А потім настала п'ятниця.

О 18:00, коли я вже збиралася додому (в готель, тому що додому — це в інше місто, і я поки що не знала, коли зможу туди повернутися), у дверях кабінету з'явилася вона.

Висока. Брюнетка. Волосся блискуче, ніби в рекламі шампуню. Костюм — явно дорожчий за мою місячну зарплату. І погляд — такий, ніби вона оцінює кожного в кімнаті на предмет «чи вартий він її часу».

— Максе, — сказала вона, навіть не постукавши. — Я в місті. Треба поговорити.

Максим підняв голову. Вираз його обличчя змінився — не різко, але помітно. Став холоднішим.

— Віто, — сказав він. — Ти мала попередити.

— А ти мав відповісти на мій лист три тижні тому, — вона посміхнулася, але посмішка не торкнулася очей. — Але ми ж не завжди отримуємо те, чого хочемо, правда?

Вона перевела погляд на мене.

— А це хто?

— Марічка, — сказав Максим. — Моя нова асистентка.

— Асистентка, — Віто простягнула слово, ніби смакуючи його. — Миленька. І давно ви працюєте?

— Тиждень, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено. — Але вчитеся швидко.

Вона вигнула брову.

— Характер є. Неочікувано. Макс зазвичай наймає лялечок, які кивають і не задають питань.

— Марічко, ви вільні, — сказав Максим різко. — Завтра вихідний. Відпочивайте.

Я взяла сумку, вийшла з кабінету, але зачинила двері не до кінця.

Трохи.

Так, прочинила.

Бо я — погана людина, яка хоче знати, про що говоритиме її начальник із жінкою, яка пахне дорогими парфумами й має ключі від його кабінету.

— Віто, що ти робиш? — почула я його голос.

— Приїхала побачити тебе. Ми не бачилися пів року.

— Бо ти поїхала в Лондон. До Ніка.

— До чоловіка, Максе. У мене є чоловік. Ти це знаєш.

— Знаю. Тому й не розумію, чому ти тут.

Пауза. Довга. Така, що я ледь не вдихнула.

— Я розлучаюся, — сказала Віто тихо. — І подумала... що ми могли б почати спочатку.

Я завмерла.

Ось воно. Ось вона — сцена, якої я боялася. Колишня. Гарна. Впевнена. Яка знає його краще, ніж я коли-небудь дізнаюся.

— Віто, — голос Максима був рівним, майже лагідним. Але в тій лагідності не було тепла. — Ти сама зробила вибір. Ти обрала Лондон. Обрала Ніка. Я не чекав.

— А тепер?

— А тепер я просто хочу працювати. Жити. Не розплутувати старі вузли.

— Ти не відповів, — сказала Віто. — Ми могли б почати спочатку?

Я почула, як він зітхнув.

— Ні, Віто. Не могли б.

Я відійшла від дверей так тихо, як могла. Серце калатало. Не від страху, що мене побачать. А від чогось іншого.

Від того, що коли він сказав «ні», я відчула полегшення.

І це було страшніше, ніж будь-який пролитий сік.

Частина 6. Де друзі лізуть не в свої справи

Вихідний я планувала провести так:

1. Виспатися.

2. Замовити піцу.

3. Не думати про Максима Коваленка.

Реальність:

1. Я прокинулася о 7:00, тому що звичка.

2. Піца приїхала холодна.

3. Я думала про Максима Коваленка кожної хвилини.

О 10:00 мені подзвонила Соломія — моя найкраща подруга ще з університету. Соломія працює в піарі, носить червоні підбори навіть у супермаркет і вміє переконувати людей робити те, чого вони не хочуть.