3-4

Частина 3. Де готують найгірший сніданок у житті

Я не спала всю ніч.

Ні, серйозно. Жодної хвилини. Я лежала на величезному ліжку в номері 1407, дивилася в стелю, на якій хтось із дизайнерським генієм намалював нібито хмари, й прокручувала в голові сценарії.

Сценарій №1: я приходжу, він усміхається, ми обговорюємо роботу, я така професійна, він такий вражений, я отримую посаду.

Сценарій №2: я приходжу, він питає: «А пам'ятаєте, як ви залили мою машину кавою?», я червонію, проливаю щось ще, і мене виводять охоронці.

Сценарій №3: я взагалі не можу знайти його кабінет, тому що гугл-карти без телефону — це як шукати голку в стогу сіна із зав'язаними очима.

О 3:47 я вирішила, що мені терміново потрібен план Б. І план В. І план Г — на всяк випадок.

План Б полягав у тому, щоб вивчити все, що я знайшла в інтернеті про «Авангард Капітал», користуючись старим планшетом, який я взяла в дорогу. Планшет, звісно, гальмував так, ніби йому було сорок років і він пам'ятав ще часи, коли інтернет дзвонив. Але я сиділа з ним у ліжку, читаючи статті, огляди, новини, навіть якісь фінансові звіти, які розуміла приблизно настільки, наскільки кіт розуміє квантову фізику.

О 5:15 я зрозуміла, що Максим Коваленко — не просто «якийсь там бізнесмен». Він був скрізь.

Ось він на обкладинці ділового журналу з підписом «Наймолодший CEO у галузі». Ось він на благодійному вечорі поряд із якимось політиком. Ось він дає інтерв'ю, де говорить про інвестиції, стартапи й «нову філософію управління».

На всіх фото він виглядав однаково: костюм, легка недбалість у волоссі й погляд, який ніби казав: «Я знаю щось, чого не знаєте ви».

«Ти в біді, Марічко, — подумала я. — Серйозній біді».

О 7:00 я здалася. Сон не йшов. Я пішла в душ, одягнула той самий рожевий светр (іншого «професійного» одягу в мене не було) й вирішила, що найкращий спосіб заспокоїти нерви — це сніданок.

На двадцять другому поверсі був ресторан. Величезний, скляний, із панорамним видом на місто. Я зайшла туди о 8:15, сподіваючись на тиху чашку кави й, можливо, круасан.

Натомість я потрапила на поле бою.

Ресторан кишів людьми. Ділові сніданки, гучні розмови, замовлення англійською, німецькою, італійською. Офіціанти лавірували між столиками з підносами, на яких тремтіли чашки. Хтось поряд казав у телефон: «Якщо угода зірветься, я звільню всю команду».

Я взяла піднос, підійшла до лінії з їжею й завмерла.

Там було все.

Якісь сири, що пахли так, ніби їх витримували в печері дракона. Нарізки з м'яса, яке, здавалося, коштувало більше, ніж моя місячна стипендія в університеті. Мініатюрні тістечка, прикрашені золотими кульками. Фрукти, порізані так рівно, ніби хірурги тренувалися.

Я наклала собі трохи всього, щоб не виглядати бідно, і рушила шукати вільний столик.

Вільних столиків не було.

Абсолютно.

Я стояла посеред ресторану з підносом, на якому балансували шість тарілок, чашка кави й склянка соку, і почувалася людиною, яка заблукала в аеропорту без посадкового.

— Пані? — звернувся до мене офіціант. — Можете приєднатися до столика он там.

Він показав на маленький столик у кутку, за яким сидів... Ні.

Тільки не це.

Максим Коваленко сидів за столиком із чашкою кави. Він читав щось у телефоні, і на ньому був інший костюм — темно-сірий, ідеально випрасуваний. Він виглядав так, ніби прокинувся о п'ятій ранку, зробив сто присідань, підкорив маленьку європейську країну й тепер відпочивав.

— Ви жартуєте, — прошепотіла я.

— Це єдине вільне місце, — сказав офіціант і пішов.

Я стояла. Він підняв очі. Побачив мене. І на його обличчі з'явився вираз, який неможливо було прочитати.

— Пані Бойко, — сказав він. — Ви сьогодні сміливіша.

— Я не знала, що ви тут, — буркнула я.

— Я живу в номері 1408. Ви, до речі, теж голосно дихаєте крізь стіну. Я думав, у вас проблеми з диханням, але, виявляється, ви просто повторювали промову для співбесіди. Вголос. О четвертій ранку.

Мої щоки спалахнули так, ніби я стояла біля відкритого вогню.

— Ви мене чули?

— Увесь поверх вас чув, пані Бойко. Але ніхто не скаржився. Бо ви звучали дуже переконливо. Особливо та частина, де ви казали: «Я вмію працювати в умовах стресу. Я народжена для стресу. Я — королева стресу».

Я заплющила очі. Боже. Боже, чому земля просто не розверзнеться? Я ж не просила багато. Трохи гідності.

— Можна я просто посиджу? — тихо запитала я. — Мовчки. І не згадувати про четверту ранку.

Він кивнув на стілець навпроти.

Я сіла. Піднос тремтів у моїх руках. Я обережно поставила його на стіл, і в цю мить...

Склянка з соком вирішила, що їй час мандрувати.

Вона нахилилася, апельсиновий сік полився просто на білу скатертину, на край його костюма (на щастя, тільки на самісінький край, але цього було достатньо) й на мій светр.

— Ні! — скрикнула я голосніше, ніж планувала. — Ні, ні, ні!

Я схопила серветки. Дві, три, чотири. Почала витирати скатертину, потім — його рукав, потім — свій светр. У підсумку я просто сиділа з мокрими серветками в руках, дивлячись на нього.

Максим не рухався. Він дивився на пляму на своєму рукаві, потім на мене.

— Це сік, — констатував він.

— Так.

— Апельсиновий.