Частина 2. Там, де навіть Ґуґл не поможе

Сісти в машину до незнайомця — це, звісно, вершина моєї сьогоднішньої безрозсудності. Але коли в тебе за спиною вісім годин польоту, нуль відсотків заряду і двадцять років життєвого досвіду, якого вистачає хіба що на те, щоб не загубитися в супермаркеті, — рішення приймаються самі.

Я сіла.Сріблястий автомобіль зустрів мене запахом шкіри й чогось дерев’яно-свіжого, ніби хтось щойно розпилив у салоні аромат «Мільйонер, але з душею». Сидіння виявилося настільки зручним, що моя спина, яка ще годину тому мріяла про страйк, видала тихий вдячний зітхання.

— Пристібайтесь, — сказав Максим, сідаючи за кермо.

Я потягнулася за ременем безпеки, і в цей момент моя рука зустріла перешкоду у вигляді… склянки з недопитим капучино. Якимось чином я встигла зачепити її ліктем. Склянка перекинулася прямо на підлокітник, і коричнева рідина почала повільно, як у кінострічці про катастрофу, розтікатися в бік шкіряного сидіння.

— О боже, — видихнула я.

Максим повернув голову. Подивився на пляму. Потім на мене.

— Ви капучино, здається, не любите? — спокійно запитав він.

— Я… я ненавмисно. Воно просто стояло там, а я… тобто… звідки воно там взагалі взялося?!

— Я купив його дві години тому, коли чекав на колегу. Але, мабуть, воно вирішило, що хоче краще познайомитися з вами.

Я застигла з відкритим ротом, не знаючи, чи то ображатись, чи то сміятися. У підсумку вирішила просто дістати з кишені джинсів паперову серветку (як там опинилася? Випадковість? Доля? Сумнівна послуга пральної машини?) і почала відчайдушно витирати каву.

— Не треба, — зупинив мене Максим. — У мене в бардачку серветки. Вологі.

Він відкрив бардачок, і звідти на мене випала ціла лавина речей: якісь чеки, флешки в різнокольорових корпусах, зарядка до ноутбука, два флікери, пляшечка дезінфектора, паспорт (просто так, без чохла) і — о диво — ціла пачка вологих серветок.

— У вас тут склад, — сказала я, намагаючись не дивитися на паспорт.

— Хаос геніїв, — відповів він, забираючи з моїх рук пачку.

Він узявся витирати каву сам. Його пальці — довгі, акуратні — рухалися швидко й точно. Я сиділа поруч і почувалася мухою, яка присіла відпочити на картину Моне.

— Так куди вам у центрі? — запитав він, заїжджаючи на трасу.

Я зітхнула, намагаючись пригадати хоч якийсь орієнтир. Лист із запрошенням. Нічого не пам’ятаю. Абсолютно.

— Там… є фонтан? — несміливо припустила я.

— У центрі міста сім фонтанів, — відповів Максим. — Будете показувати пальцем, поки не знайдете свій?

— Не глузуйте з мене.

— А я й не глузую. Я просто зачарований вашою підготовкою до співбесіди.

— Я добре підготувалася, — образилася я. — У мене була презентація, резюме, супровідний лист, рекомендації, портфоліо. Все в телефоні.

— Ідеальний план. Поки телефон не вирішив, що йому пора на пенсію.

— Він не на пенсію. Він просто сів.

— Як і ви, до речі. У мою машину.

Я заплющила очі, щоб зробити глибокий вдих. Ні, Марічко. Не вбивай його. Він тебе підвозить. Він добрий. Він просто… дуже прямий.

— Гаразд, — сказала я. — Зараз я спробую подумати. Компанія називається… здається… «Ф’ючер Інвест»? Ні. «Ф’ючер Груп»? Ні. Щось таке. О, може, «Ф’ючер Холдинг»?

— Ф’ючер — популярне слово, — зауважив Максим. — Я знаю в місті щонайменше п’ять компаній із цим словом.

— А тоді… адреса. Здається, вулиця… Лесі Українки?

— Вулиця Лесі Українки має вісім кілометрів довжини. Це допомагає?

— Не допомагає.

Він повернув ліворуч. Ми в’їхали в перші квартали міста — високі будівлі, вітрини бутіків, люди, які кудись поспішають. Я дивилася у вікно, намагаючись упізнати хоч щось. Із результатом нуль.

— Так, — сказав Максим. — Без телефону ви — як навігатор без супутників. Ми можемо просто кататися центром, поки ви не згадаєте.

— А ви не поспішаєте? — обережно запитала я.

— Поспішаю. Але видовище того варте.

Він знову посміхнувся, і ця посмішка змусила мене відчути себе одночасно роздратованою і… ніяково вдячною.

— Я знаю, що ви про мене думаєте, — сказала я. — «Що за роззява». «Як така взагалі збирається на роботу?».

— Ви читаєте думки? Це плюс у резюме.

— Я не читаю думки. Просто всі так думають.

— А я ні, — відповів він. — Я думаю, що ви просто дуже втомилися. І що якщо ви так само відчайдушно намагалися підготуватися до цієї співбесіди, як зараз намагаєтеся згадати адресу, — то ви її отримаєте.

Я повернула голову й подивилася на нього. Серйозно. Він дивився на дорогу, тримаючи кермо однією рукою. Профіль — чіткий, ніби вирізаний.

— Дякую, — тихо сказала я.

— Не дякуйте. Ви ще не згадали адресу.

— Я згадаю. Дайте мені час.

Ми зупинилися на світлофорі. Поруч — велика будівля з дзеркальними вікнами. Я дивилася на неї й раптом…

— О! — скрикнула я. — О! О! Я згадала!

— І? — він подивився на мене з надією.

— Будинок не дуже високий. Сірий. І поруч кав’ярня з назвою… «Кава та щось»? Ні. «Кава і люди»?

— «Кава і сенс»? — підказав він.

— Так! Так! Точно! «Кава і сенс». І там завжди стоїть великий горщик із пальмою перед входом.

Максим на мить замислився.

— Будинок на бульварі Шевченка, — сказав він. — 24. Там справді є кав’ярня з такою назвою. І компанія… — він зробив паузу, ніби перевіряючи щось у своїй голові, — називається «Авангард Капітал». Туди вам?