Частина 1. Там, де ламаються плани

Здається, я щойно зробила найбільшу дурість у своєму двадцятирічному житті.

Ні, стривайте. Найбільшу дурість я зробила три місяці тому, коли погодилася на цю співбесіду. А сьогоднішнє — це просто фінальний акорд симфонії ідіотизму.

Я стояла посеред лобі готелю «Opera», роздивляючись навколо з таким виглядом, ніби вперше побачила людську цивілізацію. І, чесно кажучи, відчуття було саме таким.

Лобі сяяло. І я зараз не про переносне значення. Воно буквально сяяло.

Величезні мармурові плити на підлозі були відполіровані до дзеркального блиску — я бачила в них свої розгублені кросівки. Над головою висіла інсталяція з сотень скляних куль, які мерехтіли теплим золотавим світлом, ніби хтось зібрав усі зірки й підвісив їх просто так, для краси. Сучасні крісла з білої шкіри стояли ідеально симетричними групами, а на столиках між ними чергувалися свіжі орхідеї та планшети з електронним меню.

Ресепшн був виконаний у вигляді довгої хвилі з матового золота. За ним працювали троє адміністраторів у бездоганних сірих костюмах, і всі вони мали вигляд людей, які вирішили всі проблеми цього світу ще до сніданку.

Поруч із стійкою стояв високий стелаж з дизайнерськими сумками — для гостей, які раптово вирішили, що їм терміново потрібна нова річ за дві тисячі євро. Зрозуміло. Звичайна справа.

Я відчула себе онукою дроворуба, яку випадково телепортували на прийом до королеви.

— Пані Бойко? — адміністратор, високий блондин з голлівудською посмішкою, простягнув мені тонку золоту картку-ключ. — Ваш номер — 1407. Сніданок подають з шостої до десятої на двадцять другому поверсі. Переліт був нормальним?

«Нормальним? — подумала я. — Я летіла вісім годин у кріслі, яке розкладалося рівно на п'ять сантиметрів. Жінка поруч зі мною дивилася серіал без навушників. Чоловік ззаду хропів так, ніби намагався зіграти партитуру для туби. А я весь цей час не могла заснути, бо прокручувала в голові всі можливі сценарії завтрашньої розмови».

— Ідеально, — вичавила я з себе посмішку. — Дякую.

Я взяла ключ і рушила до ліфтів, намагаючись не цокати своїми кросівками надто голосно по мармуру. У дзеркальній поверхні підлоги я побачила своє відображення: джинси, світло-рожевий светр (який я купила спеціально для цієї поїздки, тому що порадила подруга — «ти ж маєш виглядати мило, але професійно»), розпатланий хвіст на голові та синці під очима кольору фіолетового фреш-соку.

Так. Саме так виглядає людина, яка має завтра переконати одного з найвпливовіших бізнесменів країни, що вона — ідеальна кандидатка на посаду його особистої асистентки.

Іронія долі? Я навіть не знаю, чи зможу завтра знайти вихід з цього готелю.

Ліфт виявився ще одним випробуванням моєї нервової системи. Двері розсунулися безшумно, всередині горіло м'яке приглушене світло, а підлогу встеляв товстий килим з якимось абстрактним візерунком. Дзеркала на всіх стінах створювали ілюзію нескінченності — я бачила себе звідусіль, і в кожному відображенні дівчина виглядала однаково втомленою.

Я натиснула кнопку чотирнадцятого поверху й притулилася спиною до прохолодної стіни.

«Гаразд, Марічко. Ти можеш це зробити. Завтра о десятій ранку ти просто зайдеш до кабінету, потиснеш руку пану Коваленку, скажеш усі ті розумні речі, які вивчила за тиждень підготовки, і отримаєш цю роботу. Все просто. Ти ж не дурна. Ти закінчила університет із червоним дипломом. Ти знаєш три мови. Ти вмієш...»

Ліфт зупинився на третьому поверсі.

Двері відчинилися, і в кабіну зайшов ВІН.

Якби я вірила у долю, то подумала б, що це насмішка.

Якби я вірила у знаки, то розвернулася б і поїхала додому найближчим рейсом.

Але я не вірила ні в те, ні в інше. Тому просто витріщилася.

Високий. Темне волосся, трохи недбало зачесане назад, ніби він щойно провів пальцями — і забув. Темно-синій костюм, який сидів на ньому так, наче його шили індивідуально під кожен міліметр цього тіла. Без краватки — верхній ґудзик сорочки розстебнутий, відкриваючи лінію шиї. І очі. Сірі. Такі світлі, що майже прозорі.

Він подивився на мене так, ніби я була частиною інтер'єру. Меблями. Якимись меблями з тими самими орхідеями. Потім зайшов, натиснув кнопку першого поверху й став поруч, дістаючи телефон.

Я видихнула. Не дихала весь цей час. І це мене розлютило.

«Чому я взагалі маю нервувати? Він просто якийсь хлопець у дорогому костюмі. У цьому готелі такі, напевно, на кожному кроці. А я — кандидатка на роботу мрії. У мене немає часу на те, щоб розглядати незнайомців».

Ліфт поїхав униз. Я дивилася на своє відображення в дзеркалі поруч із ним. Він дивився в телефон. І здається, зовсім не помічав, що я все ще тут.

А потім він заговорив.

— Виходить, що ви теж не спите в такий час? — сказав він, не підводячи очей від екрана.

— Що? — я витріщилася на нього.

Він підняв погляд. І мені здалося, або в кутиках його губ промайнула легка посмішка?

— Чотирнадцятий поверх, ви. Сусіди. Я у 1408. Чув, як ви сьогодні шукали замок у дверях.

Я відчула, як мої щоки спалахнули. Ось воно. Ідеальне знайомство. Я — дівчина, яка пів години возилася з карткою під дверима свого номера. А він — красень з сусідньої кімнати — слухав це все й, очевидно, розважався.

— Я просто... там була інструкція, — пробурмотіла я. — Не зрозуміла, якою стороною прикладати.

— Золотою вгору, — сказав він. — Працює завжди.

Ліфт зупинився.

Двері розсунулися, випускаючи нас у величезне лобі. Він жестом запросив мене вийти першою. Я зробила крок, відчуваючи, як мої ноги трохи тремтять.