Розділ 2. Нове життя

Коли таксі зупинилося біля потрібного будинку, Наталя ще кілька секунд не поспішала виходити. Вона дивилася у вікно на незнайомий будинок, на людей, які проходили повз, і на вулицю, яка відтепер мала стати частиною її життя. Усе це було настільки новим, що вона раптом відчула дивне бажання попросити водія розвернутися й відвезти її назад.

— Приїхали, — нагадав їй Сергій, поглянувши на неї через дзеркало.

— Так, — тихо відповіла Наталя й нарешті взялася за дверцята. Вона дістала гаманець, розрахувалася за поїздку, а потім вийшла з машини та відкрила багажник. Коли дістала валізу, Сергій раптом звернувся до неї.

— Наталю, ви адресу точно запам'ятали?

Вона подивилася на будинок і невпевнено посміхнулася. Якщо чесно, вона не була впевнена навіть у тому, що зможе через годину знайти дорогу назад до цього місця. Варшава здавалася їй величезним лабіринтом, у якому кожна вулиця була схожа на попередню.

— Якщо чесно, ні, — зізналася вона.

Сергій усміхнувся, але не став із цього приводу жартувати. Він продиктував їй адресу ще раз і попросив записати її в телефон, а потім назвав свій номер.

— Збережіть і його. Мало що може трапитися, особливо якщо ви тільки приїхали.

Наталя підняла на нього здивований погляд.

— Навіщо мені ваш номер?

— Якщо знову загубитеся, зможете зателефонувати.

— Я не гублюся, — з легкою образою відповіла вона.

Сергій подивився на її телефон із відкритою картою, потім на валізу, яку вона ледве тягнула по тротуару, і лише після цього знову перевів погляд на неї.

— Звичайно, — серйозно погодився він.

Наталя не втрималася від сміху. Вона зберегла його номер у телефоні, подумавши, що запис «Сергій — таксі» виглядає трохи кумедно, але нічого змінювати не стала.

— До побачення, Сергію.

— До побачення, Наталю.

Вона зачинила дверцята й рушила до під'їзду, а автомобіль через кілька секунд зник за поворотом. Наталя ще мить дивилася йому вслід, а потім міцніше стиснула ручку валізи. Тепер вона справді залишилася сама.

Кімната виявилася навіть кращою, ніж Наталя очікувала. Вона була невеликою, але світлою й затишною: біля вікна стояв письмовий стіл, навпроти — шафа, а поруч із ліжком була маленька тумбочка. Для початку нового життя цього було цілком достатньо.

Наталя поставила валізу посеред кімнати й сіла на край ліжка. У квартирі було тихо, і ця тиша спочатку здалася їй приємною, але вже за кілька хвилин почала тиснути. Вдома її завжди зустрічали знайомі звуки, а тут ніхто не запитував, як минула дорога і чи не втомилася вона.

Вона подивилася на валізу й раптом усміхнулася. Можливо, саме цього їй і хотілося — нового початку, у якому ніхто не знає її минулого й не має готового уявлення про те, якою вона повинна бути. Тут усе залежало тільки від неї, хоча ця свобода водночас трохи лякала.

Наталя розпакувала речі, прийняла душ, а потім знову взяла телефон. Перше, що вона мала зробити, — знайти роботу. Грошей вистачало на певний час, але вона чудово розуміла, що довго жити без заробітку не зможе.

Вона відкрила кілька сайтів із вакансіями й почала переглядати оголошення. Їй траплялися пропозиції роботи в офісах, магазинах, салонах і різних компаніях, але майже всюди вимагали хорошого знання польської мови або досвіду роботи в Польщі. Наталя гортала сторінку за сторінкою, і з кожним новим оголошенням її впевненість ставала дедалі меншою.

— Ну і де тебе шукати, моя робото? — пробурмотіла вона, дивлячись на екран.

Вона відклала телефон і підійшла до вікна. Унизу шуміла вечірня Варшава, світилися вікна будинків, проїжджали автомобілі, а люди поспішали у своїх справах. Усі вони, здавалося, знали, куди йдуть, тоді як Наталя ще навіть не знала, що робитиме наступного ранку.

— Я впораюся, — тихо сказала вона власному відображенню у темному склі.

Їй дуже хотілося в це повірити.

Наступного ранку Наталя прокинулася раніше, ніж планувала. Вона ще кілька хвилин лежала в ліжку, дивлячись у стелю, а потім рішуче підвелася. Учора вона дозволила собі трохи розгубитися, але сьогодні вже не хотіла витрачати час на страх.

За годину Наталя була готова виходити. Вона вдягнулася просто, але охайно, поклала в сумку документи, телефон і кілька роздрукованих резюме, які підготувала ще вдома. Перед дзеркалом вона поправила волосся й глибоко вдихнула.

— Ну що, Наталю, починаємо.

На вулиці її зустріло свіже ранкове повітря. Варшава вже прокидалася: на зупинках стояли люди, по дорогах рухався транспорт, а кав'ярні одна за одною відкривали двері для перших відвідувачів. Наталя дістала телефон і відкрила список адрес, які підготувала напередодні.

Перші кілька годин виявилися складнішими, ніж вона очікувала. В одній компанії попросили залишити резюме, в іншій сказали зателефонувати пізніше, а в третій вакансія, на яку вона розраховувала, вже була закрита. Наталя намагалася не засмучуватися, але після кількох невдалих спроб відчула, як ранкова впевненість поступово залишає її.

Вона сіла на лавку в невеликому сквері й подивилася на телефон. Попереду залишалося ще кілька адрес, але бажання кудись іти майже зникло. Наталя потерла долонями обличчя й тихо зітхнула.

— І що тепер?

Саме в цей момент телефон завібрував. На екрані з'явилося повідомлення від невідомого номера.

«Як ваші справи? Не загубилися?»

Наталя кілька секунд дивилася на повідомлення, а потім її обличчя мимоволі осяяла усмішка. Вона відразу згадала вчорашню розмову й зрозуміла, хто їй пише.

«Поки що ні. Але роботу знайти складніше, ніж я думала».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Перший день?»

«Другий».

«Тоді у вас ще все попереду».

Наталя посміхнулася, а потім вирішила трохи його піддражнити.

«Ви всім своїм пасажирам пишете наступного дня?»