Розділ 1. Варшава

Наталя вийшла з вокзалу й на кілька секунд просто зупинилася.

Перед нею була Варшава.

Вона бачила фотографії цього міста в інтернеті, дивилася відео, читала історії людей, які вже давно жили в Польщі. Але жодна фотографія не могла передати того дивного відчуття, яке охопило її зараз.

Вона була тут.

Сама.

З однією великою валізою, рюкзаком і телефоном, заряд якого чомусь раптом почав танути швидше, ніж зазвичай.

Наталя озирнулася.

Люди поспішали у своїх справах. Хтось говорив польською, хтось українською, хтось англійською. Машини одна за одною проїжджали повз, а навколо було стільки незнайомих вивісок, що від них трохи паморочилося в голові.

Вона вдихнула.

— Ну що ж…

Відповіді, звісно, не було.

Наталя усміхнулася сама собі.

— Приїхала.

Сказати це було набагато простіше, ніж пояснити собі, що робити далі.

Куди йти?

Де шукати роботу?

Як швидко знайти нормальне житло?

Чи вистачить грошей хоча б на перший місяць?

І взагалі — що вона тут робитиме?

Ще кілька тижнів тому її життя здавалося більш-менш зрозумілим. Тепер усе це залишилося десь позаду.

Наталя подивилася на телефон.

Адреса була збережена.

Вона відкрила карту, але за кілька секунд зрозуміла, що від цього стало тільки гірше.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Я загубилася ще до того, як почала.

Вона потягнула валізу за собою й рушила вперед.

Колесо валізи одразу потрапило в якусь нерівність на тротуарі.

— Ой!

Наталя ледве втримала її.

— Тільки не це…

Вона зупинилася, поправила ручку й знову озирнулася.

Неподалік стояло кілька таксі.

Можливо, це був найпростіший варіант.

Наталя витягнула телефон, перевірила адресу ще раз і попрямувала до автомобілів.

Вона підійшла до першого таксі, але водій саме розмовляв телефоном і навіть не подивився в її бік.

Другий автомобіль був порожній.

Наталя зробила крок до нього.

Водій сидів за кермом і щось читав у телефоні.

Вона постукала у вікно.

Чоловік підняв голову.

— Доброго дня, — сказала Наталя.

— Доброго.

І саме тоді вона почула знайомий акцент.

Український.

Наталя здивовано посміхнулася.

— Ви українець?

Чоловік теж усміхнувся.

— А так сильно чути?

— Трохи.

— Тоді ви теж?

— На щастя.

Він засміявся.

— Сідайте. Куди їхати?

Наталя назвала адресу.

Водій швидко ввів її в навігатор і кивнув.

— Знаю цей район.

Вона поклала валізу в багажник і сіла на заднє сидіння.

Лише коли автомобіль рушив, Наталя дозволила собі нарешті розслабитися.

Вона подивилася у вікно.

Варшава повільно пропливала повз.

— Ви давно тут? — запитала вона.

— Кілька років.

— А я сьогодні вперше.

— Тоді ласкаво просимо.

— Дякую.

Водій на мить глянув на неї в дзеркало.

— Робота?

Наталя зітхнула.

— Поки що не знаю.

— Житло?

— Теж є питання.

— Друзі?

Вона помовчала.

— Майже немає.

— Родичі?

— Немає.

Чоловік кивнув і більше нічого не запитував.

Наталі це сподобалося.

Він не намагався її пожаліти.

Не ставив зайвих запитань.

Просто їхав.

Через кілька хвилин вона сама порушила мовчання:

— А як вас звати?

— Сергій.

— Наталя.

— Приємно познайомитися, Наталю.

— Навзаєм.

Вона знову подивилася у вікно.

Чомусь після цієї короткої розмови їй стало трохи легше.

Можливо, у цьому величезному незнайомому місті вона все-таки не зовсім сама.

А Сергій тим часом дивився на дорогу й думав, що його нова пасажирка чомусь зовсім не схожа на людину, яка приїхала сюди лише на кілька днів.

Вона виглядала так, ніби починала життя спочатку.

Він знав це відчуття.

Мабуть, краще за багатьох.

— Ви надовго до Польщі? — запитав він.

Наталя подивилася на нього через дзеркало.

— Не знаю.

— Хороша відповідь.

— Чому?

— Бо іноді найкращі рішення починаються зі слів «не знаю».

Наталя усміхнулася.

Вона ще не знала, наскільки правдивими виявляться ці слова.

І точно не знала, що чоловік за кермом таксі стане частиною її життя набагато довше, ніж триватиме ця поїздка.