Глибше в морок

Машина повільно зрушила з місця. Колеса м’яко хруснули по вологому асфальту, залишаючи за собою тонкі сліди, які дощ одразу ж змивав. 

**"06:30. Останній виклик. 07:00. Дім."** 

Андрій дивився на навігатор. Цифри холодно світилися в напівтемряві салону. 

**"Пів години…"** 

Але щось було не так. 

Він їхав уже надто довго. 

Годинник на панелі стояв на місці. **06:31.** 

**"Час не йде."** 

Темрява за вікнами ставала густішою, ніби тиснула на машину з усіх боків. Ліхтарі більше не траплялися. 

Андрій повільно вдихнув, відчуваючи, як повітря в салоні стало важким, наче наповненим пилом. 

**"Щось не так. Ця дорога не веде додому."** 

Він натиснув на гальма. 

Машина зупинилася. 

Навігатор блимнув новим повідомленням: 

**"Зупинка. 06:33. Підвезти пасажира."** 

Попереду виринуло світло. 

Не тепле, не затишне. Тьмяне, холодне. 

**"Що це?"** 

Андрій повільно рушив уперед. 

На узбіччі дороги стояла стара капличка. Обшарпана, із похиленим хрестом. Біля неї — фігура. 

Жінка. 

Стояла під дощем, загорнута в чорний хустку. Її руки були складені, ніби вона молилася. 

Андрій зупинився. 

Дверцята відчинилися самі. 

**"Сідай..."** — тихий шепіт, не голос. 

Вона повільно сіла на заднє сидіння. Її одяг був вологим, із нього стікала вода, залишаючи калюжу на підлозі. 

**"Куди?"** 

Жінка підняла голову. Обличчя було закрите хусткою. 

**"На цвинтар."** 

**"Який?"** 

**"Будь-який."** 

Голос був порожній, глухий. 

Машина рушила. 

**"Навіщо їй туди?.. Вона жива?"** 

Андрій відчув, як мороз пробігся шкірою. 

Тиша в машині стала майже відчутною. 

Раптом жінка заговорила. 

**"Ти довго їдеш. Чому?"** 

**"Що?"** 

**"Ти ж не знаєш дороги додому."** 

Він притиснув педаль сильніше. 

Попереду виринали темні силуети дерев. Їхні гілки схилялися до дороги, ніби намагалися зачепити дах машини. 

Із радіо почулося шипіння. 

**"...ти ще тут..."** — шепіт, що розчинявся в перешкодах. 

Андрій різко вимкнув його. 

**"Це просто звук. Просто радіо."** 

Навігатор знову блимнув. 

**"06:44. Стара дорога. Останній пасажир."** 

Дощ посилився. 

Він помітив рух. 

На узбіччі хтось ішов. 

**Дитина.** 

Маленький хлопчик із іграшковим зайцем у руках. 

**"Це… він…"** 

Дверцята відкрилися. 

Дитина сіла мовчки. Його очі були порожні. 

**"Ми їхали раніше. Я ж уже…"** 

Але хлопчик нічого не сказав. Лише міцніше стиснув зайця. 

Жінка повільно повернула голову до дитини. 

**"Я знала, що ми зустрінемось."** 

Андрій відчув, як шкіра на потилиці стискається. 

**"Що вони роблять тут разом?"** 

Дорога раптово обірвалась. 

Попереду — **заправка**. 

Така ж, як він бачив раніше. 

Але не та. 

Ліхтарі миготіли. Паливні колонки були розірвані й зламані. 

І нікого. 

**"Це не може бути та ж заправка…"** 

Жінка повільно нахилилася вперед. 

**"Вийди. Купи щось попити. Ти втомився."** 

**"Ні. Я…"** 

**"Ми зачекаємо."** 

Андрій вийшов. 

Двері за ним зачинилися з мертвим клацанням. 

Повітря стало густим. 

Заправка була мертва. 

Вітрина розбита. 

Всередині — темрява. 

Але за стійкою він побачив **бариста з кафе**. 

Вона витирала склянку. Ту саму. 

**"Ти знову тут."** 

**"Що… що це за місце?"** 

Вона не відповіла. Лише жестом вказала на кавомашину. 

Він підняв склянку. Вона була теплою. 

Але порожньою. 

**"Я не хочу цього."**