Дорога без кінця

Дощ дрібно й монотонно стукав по лобовому склу, ніби хтось із наполегливістю грав на невидимому барабані. 

Машина рухалася повільно. Надто повільно. 

Світло фар розрізало темряву вузькою смугою, але темрява поверталася одразу за ними, ковтаючи дорогу. 

**"Старий вокзал…"** — виведено на навігаторі. 

**04:44.** 

**"Що я шукаю в цьому місці? Чого чекає цей маршрут?"** 

Андрій ловив себе на тому, що не пам’ятає, скільки їде. Час розчинився, перетік у дощ, у шурхіт шин по вологій дорозі. 

**"Ця ніч довша, ніж повинна бути…"** 

Десь на обрії проступили обриси вокзалу. 

Колись велична будівля, тепер — облізла й забута. Годинник на фасаді зупинився. Стрілки не рухалися. 

**"Тут час давно не має значення."** 

Світло машини вихопило фігуру. 

**Чоловік.** 

Високий, худий, у старому пальті. Він стояв на пероні, тримаючи в руці валізу, яка виглядала важкою, занадто важкою для такої тонкої руки. 

Андрій повільно загальмував. 

**Скрип гальм.** 

Чоловік не ворухнувся. Лише повільно підвів голову, ніби прокинувся. 

Дверцята машини відкрилися самі. 

**"Сідай…"** — Андрій вимовив це так тихо, ніби боявся зламати тишу. 

Чоловік обережно сів на заднє сидіння. 

Запах старого пилу, вологи й чогось забутого заповнив салон. 

**"Куди?"** 

Пасажир не відповідав одразу. 

Він нахилився вперед, поклавши валізу на підлогу. 

**"Туди, де поїзди більше не ходять."** 

Його голос був сухий, хрипкий, немов давно не звучав. 

Андрій кивнув, хоча не зрозумів, куди саме він мав їхати. 

Машина повільно рушила.

Дощ перестав бити по склу. Тепер він просто падав, якось байдужо, обтікаючи машину, не залишаючи звуку. 

Дорога звузилася, зникли орієнтири. Лише сірий асфальт, який поступово розчинявся у темряві. 

**"Що в тій валізі?"** 

Андрій не витримав. 

**"Щось важливе?"** 

Чоловік обережно провів долонею по поверхні валізи. 

**"Спогади."** 

**"Ти залишаєш їх?"** 

Він тихо всміхнувся. 

**"Ні. Я залишаю себе."** 

Ці слова повисли в повітрі, як щось холодне і важке. 

**"Залишаю себе..."** 

Андрій відчув, як спина покривається потом, холодним і липким. 

Він більше не ставив запитань. 

Машина їхала повільно, наче сам асфальт тягнув її назад.

Вони зупинилися на мосту. 

Річка під мостом була чорною, глибокою, мов провалля. 

Чоловік відчинив дверцята. 

Повільно підняв валізу. 

**"Тут мій поїзд."** 

Андрій спостерігав, як пасажир крок за кроком віддаляється й зникає в тумані. 

Його постать розчинилася, немов і не було. 

Дощ знову повернувся, важкий і глухий.