Кістки на дорозі

Навігатор знову ожив. 

**"Наступний виклик. 01:47. Ігровий клуб."** 

**"Що тепер?.."** 

Андрій рушив. 

Дорога вела до підвалу старого будинку. Над входом тліла неонова вивіска: **"Фортуна"**. 

**"Символічно."** 

Він зупинився. 

Дверцята відчинились самі. 

**Скрип.** 

Із пітьми вийшов чоловік. Молодий. З розпатланим волоссям і зношеною курткою. Пальці постійно крутили в руці гральні кості. 

Він сів, широко усміхаючись. 

**"Куди?"** 

**"Куди хочеш. Усе одно все залежить від кидка."** 

Марко простягнув йому кості. 

**"Давай. Якщо виграєш — прокинешся."** 

Андрій дивився на кості. 

**"А якщо програю?"** 

Марко усміхнувся. 

**"А ти вже їдеш."** 

---

### **Дорога триває** 

Дощ більше не здавався водою. 

Це була тиша, розчинена в повітрі. 

Машина їхала далі. 

І Андрій уже не питав, куди. 

Бо відповідь вже не мала значення. 

---

### **Розділ 6. Забута мелодія** 

**03:12.** 

Навігатор загорівся новим повідомленням. 

**"Наступний пасажир. 03:30. Парк Стежок."** 

Андрій втупився в ці слова, відчуваючи, як тиша в машині стає ще важчою. 

**"Парк? У цю годину?.."** 

Дощ стікав по склу дрібними струмками, ніби пісок крізь пальці. 

Андрій повільно рушив. Машина ковзала беззвучно, неначе пливла в тумані. Світло фар не розганяло темряву, воно розчинялося в ній. 

Його руки на кермі знову затерпли. Пальці стискали шкіру так, ніби вона могла дати відповіді. 

**"Скільки ще? Де кінець цієї дороги?"** 

Несподівано на обрії проступили розмиті контури парку. Порожні лавки, покручені дерева. 

І серед цього — вона. 

Дівчина. 

Вона сиділа на лавці, обіймаючи скрипку. Її тонкі пальці водили смичком по струнах, але жоден звук не народжувався. 

Андрій зупинився. 

Дверцята повільно відчинилися. Вона сіла до машини, не промовивши жодного слова. 

В повітрі запахло чимось вологим, як стара деревина. 

**"Куди?"** — він спробував звучати твердо, але голос зламався. 

Дівчина не дивилась на нього. Її пальці гладили смичок. 

**"Туди, де музика ще звучить."** 

Андрій натиснув на газ. Машина ковзнула вперед. 

Дощ перетворився на дрібну пилюку. Немов саме повітря стало вологим. 

Андрій крадькома поглянув у дзеркало. 

Дівчина дивилась у вікно. Скрипка лежала на колінах, ніби забутий спогад. 

**"Що вона мала на увазі? Яка музика? Чому ця тиша звучить гучніше за будь-який шум?"** 

Повітря навколо стало щільнішим. Немов наповнене невидимими нитками, які стискали горло. 

Десь далеко почулися невловимі акорди. Чи, може, це лише в голові? 

**"Це музика чи мої думки?"** 

**"Вона не відповість. Вона й не повинна."** 

Дорога вела вглиб нічного туману. 
 

Попереду виринуло світло. Тьмяне, брудне. 

Старе придорожнє кафе. Вивіска хиталася від вітру, з неї обсипалася фарба. Літери світилися тьмяно: **"Кафе "Ніч"**. 

Андрій пригальмував. 

**"Мені потрібна кава. Просто кава."** 

Він обернувся. Дівчина сиділа нерухомо. 

**"Ти почекаєш?"** 

Вона навіть не ворухнулася. 

Андрій вийшов. 

Двері кафе скрипнули, відкриваючись у тьмяний зал. 

Всередині — кілька столиків. Лампи під стелею ледь жевріли. Повітря було застійним, важким. 

За стійкою стояла стара жінка. Вона повільно витирала склянку, хоча та давно була суха. 

У кутку сидів чоловік у темному плащі, що крутив у руках годинник на ланцюжку. Його губи щось беззвучно шепотіли. 

Ще далі — чоловік і жінка, які сиділи мовчки, тримаючи чашки перед собою. Їхні очі були порожні. Вони не пили. 

**"Наче ляльки..."** 

Андрій повільно підійшов до стійки. 

**"Кави."** 

Стара жінка не відповіла. Лише повільно розвернулася і зникла в темряві за стійкою. 

Час зупинився. 

Тільки старий годинник у кутку тік-такнув. 

**"Що це за місце?"** 

Повернувшись, він помітив дивну деталь. 

Велике дзеркало на стіні. 

У ньому — відображення залу. Але за столиками нікого не було. 

Лише **він сам**. 

Сам. Один. 

**"Ні. Ні, ні. Це гра у відбитки..."** 

Жінка повернулася і мовчки поставила перед ним чашку кави. 

Запах був гіркий, різкий. 

Він підніс чашку до губ. 

А кава була холодною. 

**"Це... уже було?.."** 

Різкий звук іззовні. 

Він обернувся. 

Через запітніле скло він побачив, як повільно гасне світло таксі. 

Андрій вийшов із кафе. 

Перед ним — не кафе. 

**Заправка.** 

Величезна, нова. Яскраві вогні, ідеальні вітрини. 

Ні сліду кафе. 

**"Цього не може бути..."** 

Машина стояла, як і раніше. 

Дівчина сиділа на своєму місці. 

У неї на колінах лежала скрипка. 

**Смичок — зламаний.** 

Андрій сів за кермо. 

Навігатор ожив. 

**"Наступний виклик. 04:44. Старий вокзал."** 

Він дивився на цифри, відчуваючи, як щось повільно стискає груди. 

**"Що зі мною відбувається?.."** 

Він рушив. 

Дощ повернувся, стукаючи по даху.