Порожні сторінки

Дощ уже не стукав. Він лився стіною, змиваючи залишки світу за вікнами машини. Ліхтарі погасли остаточно. Вулиці зникли. 

Машина, здавалося, ковзала не дорогою, а чимось безформним і в'язким. 

Андрій тримав кермо обома руками, хоча давно вже не відчував пальців. 

**"Скільки ще?.."** 

Очі повільно опустилися на навігатор. 

**"Наступний виклик. 00:24. Художня студія."** 

**"Студія? У цій темряві?"** 

Він повільно вдихнув. Повітря в машині стало в'язким, наче пилом заповнили кожну щілину. 

Автомобіль слухняно повернув за ріг. 

Перед ним постала стара будівля. Її фасад був роз’їдений дощем і часом, вікна вибиті, двері підперті дощечкою. На облупленій стіні все ще виднівся напис: **"Арт-студія "Обрій"**. 

**"Чому я тут? Чому це місце здається знайомим?"** 

Андрій повільно пригальмував. 

Дверцята машини скрипнули. Сама. 

**Хрускіт.** 

З темряви повільно вийшла жінка. Її рухи були плавними, обережними, мов вона боялася зачепити повітря. 

Довгий плащ прилив до худорлявого тіла. Обличчя сховалося в глибокому капюшоні. У руках вона тримала щось. 

Андрій примружився. 

**Альбом.** Старий, пошарпаний, із роздутою від вологи обкладинкою. 

Вона повільно сіла в машину. 

Тиша розчавила простір. 

**"Її обличчя…"** — він намагався вдивитися, але капюшон ховав усе, крім блідих губ. 

**"Куди?"** — голос Андрія був ледь чутний. 

Жінка провела долонею по обкладинці альбому. 

**"Назад. Туди, де я ще була собою."** 

Її голос був порожнім. Немов звучав не тут, а в іншій кімнаті. 

Машина рушила. 

Дощ стікав по склу. Склоочисники повільно й неохоче стирали прозорі потоки, залишаючи за собою мутні сліди. 

**"Назад. Що це означає? Назад куди?"** 

Андрій крадькома поглянув у дзеркало. 

Вона розгортала сторінки альбому. 

Порожні. 

Він мовчав. 

**"Хто вона? Художниця? Чому порожній альбом?"** 

Тиша тиснула. 

**Андрій (тихо):** 

*"Що ти малювала?"* 

Пальці жінки ковзнули сторінкою. Вона зупинилася. 

**"Їх. Усіх."** 

**"Кого?"** 

Вона не відповіла. Лише повільно нахилилася вперед. 

**"Я малювала обличчя. Щоб пам’ятати. Але..."** 

Вона легенько торкнулася вікна. Пальці залишили розпливчастий слід. 

**"...усі стерлись."** 

На склі почала проявлятись ледь помітна фігура. 

**Андрій.** 

Його обличчя. Але перекручене, розмите. Немов намальоване мокрими фарбами. 

Він різко відвів погляд. 

**"Досить. Їдь."** 

Машина сама спинилася. 

Перед ними — старий двоповерховий будинок із зачиненими вікнами. Лише один вогник тлів у далекому вікні. 

**"Тут."** — її голос зник у шепоті дощу. 

Вона вийшла. Повільно. 

Андрій дивився, як вона зникає в темряві. Альбом висів у неї в руках, мов зів'яла квітка. 

На пасажирському сидінні щось залишилось. 

**Фотографія.** 

Стара, пожовкла. 

На ній був він. Андрій. 

Посміхається. Руки на плечах двох людей. 

**Але обличчя стерті.**