Невідворотне

Дощ продовжував падати. 

Повільно. 

Ніби кожна крапля зважувалася, перш ніж розбитися об метал даху. 

Андрій сидів у машині, не зрушивши з місця. Руки безсило лежали на колінах. У долоні — обірваний зайчик. Мокрий, холодний. 

Він не пам’ятав, як опинився за кермом. Не пам’ятав, як знову закрив дверцята. 

**"Далі дороги немає."** 

Навігатор продовжував мерехтіти цими словами. 

**"Що це означає?"** — думка була млявою, наче пролунала не в голові, а десь зовні. 

**"Все. Кінець?"** 

Він повільно повернув голову до дзеркала заднього виду. 

Порожньо. 

Але щось не так. 

Ніби тіні в кутках салону стали густішими, щільнішими. Ніби вони дихали. 

**"Я ж один… чи ні?"** 

Він повільно потягнувся до навігатора, щоб вимкнути його. 

**Клац.** 

Темрява. 

Навігатор згас, і в машині стало ще темніше. Тільки звук дощу і його власне дихання. 

Раптом у вікні зблиснуло світло. 

Андрій повернув голову. 

**Світло фар.** 

Машина. Десь у темряві. Вона стояла нерухомо, трохи в стороні. Ліхтарі освітлювали щось на землі. 

Андрій нахилився вперед, вдивляючись. 

**Людина.** 

Фігура лежала нерухомо під дощем. Обличчя закрите. 

**"Ні. Не підходь. Не виходь."** 

Але рука вже тягнулася до ручки дверей. 

**Скрип.** 

Вітер вдарив у лице. Холодний, пронизливий. Дощ миттєво пробрався під одяг. 

Повільно, крок за кроком, Андрій підійшов ближче. 

Світло фар відкидало довгі тіні. 

Він зупинився. 

На землі лежав **він сам**. 

Його обличчя, застигле в спокої. Вологий одяг прилип до тіла. 

**"Це… я?"** 

Груди не ворушилися. Очі — заплющені. 

Але в руці… 

**…іграшковий заєць.** 

**Той самий.** 

Андрій відступив на крок. 

**"Це не може бути правдою."** 

Фари чужої машини раптово згасли. 

Темрява поглинула все. 

**Скрип.** 

Позаду клацнули дверцята його таксі. Хтось сів усередину. 

Андрій різко обернувся. 

Машина стояла відчинена. Ліхтар *"TAXI"* загорівся тьмяним жовтим світлом. 

Навігатор знову запрацював. 

**"Останній виклик. 23:59."** 

---