Перехрестя

Дощ більше не здавався звичайним. Він падав мовчки, важко, залишаючи на склі довгі, покручені сліди, ніби щось невидиме шкреблося зовні. 

**"Чому я взагалі сів за кермо?.."** — думка повільно обпекла. 

Андрій мимоволі провів рукою по обличчю. Шкіра була холодна, липка. Пальці тремтіли. Не від холоду. 

**"Це сон. Просто дивний сон. Я ж не..."** 

Погляд ковзнув на навігатор. 

**"Наступний виклик. Перехрестя. 19:46."** 

Жодної конкретної адреси. Просто *перехрестя*. 

**"Чому саме туди? Хто взагалі це пише?.. Це жарт?"** 

Він хотів вимкнути навігатор. Але рука так і не піднялася. Ніби щось невидиме м’яко притисло її до керма. 

**"Ні. Не жарт. Це... щось інше."** 

Машина ковзала вулицями. Дощ розчиняв обриси будинків, перетворюючи місто на примарний лабіринт. 

І тоді він побачив. 

**Перехрестя.** 

Чотири дороги, що розходилися в різні боки. І жодна з них не мала ні вивіски, ні знаку. Лише сірий асфальт, що губився в пітьмі. 

А під ліхтарем стояла вона. 

Жінка. 

Дощ стікав по її обличчю, але вона не ворушилася. Тонкий силует у довгому чорному плащі. Волосся прилипло до щік. Вона дивилася прямо на нього. 

**"Хто вона? Чому чекає саме тут?"** 

Андрій повільно зупинився. Мотор затих, залишивши лише звук дощу. 

Він дивився на неї через скло. 

**"Не виходь. Просто руш далі. Нехай стоїть. Це не твоє."** 

Але пальці вже тягнулися до дверної ручки. 

**"Чорт забирай..."** 

**Скрип.** 

Вітер одразу вдарив у лице, різкий і вологий. Жінка повільно наблизилася. Її обличчя залишалося в тіні. 

**"Просто скажи, що зайнято. Закрий двері."** 

**Шепіт:** 

*"Чи вільне місце?"* 

Голос був холодний, порожній. Без емоцій. 

**"Ні. Скажи "ні"."** 

Але він кивнув. 

**Скрип дверей.** 

Вона сіла повільно. Обережно. Наче боялася, що машина зламається під її вагою. 

Тиша. 

**"Чому я дозволив їй сісти?.."** 

**"Куди?"** — голос прозвучав сухо. Надто тихо. 

**Пауза.** 

**"Куди ти зможеш довезти."** 

**"Що це означає? Я не таксист, чорт забирай!"** 

Але він натиснув на газ. Машина плавно рушила вперед. 

---

### **Дорога** 

Вулиці здавалися ще вужчими. Дерева нахилялися все ближче, їхні гілки дряпали дах, наче тонкі пальці. 

Андрій крадькома поглянув у дзеркало. 

Жінка сиділа нерухомо. Голова опущена. Руки спокійно складені на колінах. 

**"Вона не дивиться. Чому вона не дивиться? Хто вона така?"** 

Думки важко товклися в голові. 

**"Запитай. Дізнайся."** 

**"Що за місце ти шукаєш?"** — слова самі зірвалися з губ. 

Мовчання. 

А потім тихо, ледь чутно: 

**"Місце, де я залишила себе."** 

**"Що це означає?.. Себе?"** 

Дорога привела їх до старого мосту. Дерев’яні дошки блищали від дощу, подекуди вже прогнили. Вода під мостом була темна, глибока. 

**"Не заїжджай туди. Це небезпечно."** 

Але машина зупинилась. 

Жінка підняла голову. 

**"Тут."** 

**Скрип дверей.** 

Вона вийшла. Повільно, наче кожен крок давався їй важко. І рушила вперед, у туман. 

Андрій дивився їй услід. 

**"Просто поїдь. Ти зробив усе, що міг."** 

Але погляд упав на пасажирське сидіння. 

**Вологий відбиток дитячої руки.** 

Маленька, тонка долоня. 

**"Вона була не одна..."** 

---

Навігатор засвітився новим повідомленням. 

**"Наступний пасажир. 20:12. Кінцева зупинка."**

Андрій не відразу рушив. 

**"Що я роблю? Куди я їду?.. І для кого я взагалі за кермом?"** 

Мовчання у відповідь. 

Він натиснув на газ.

---