Пролог.

Дощ почався непомітно. Спершу легкі краплі шурхотіли по шибках, але з кожною хвилиною ставали дедалі важчими. Вулиці розпливалися у дзеркальних калюжах, де розмиті силуети будинків тремтіли, як привиди на дні темного озера. 

Годинник на стіні офісу Андрія відбивав останні хвилини дня. **18:59.** 

Тік-так. 

Тиша була такою густою, що навіть рипіння стільця звучало, ніби потріскування старих дощок. Лампа на столі випромінювала тьмяне, пожовкле світло, що розпливалося на паперах і губилося в кутках кімнати. 

На столі — чашка холодної кави. На дні залишилася гірка гуща, що давно застигла, схожа на чорну безодню. 

Телефон тремтів. Не дзвонив. Не пікнув. Лише тихо, нав’язливо здригнувся. 

**Невідомий номер.** 

**"Час розрахуватись. 19:00. Ключі в кишені."** 

Андрій сидів нерухомо. Мовив губами, але не сказав нічого. Рука сама потягнулася до внутрішньої кишені піджака. 

**Клац.** 

Метал. Холодний і важкий. Ключ. 

Старий. Пожовклий. Зітертий часом, ніби лежав у землі десятки років. 

Він не пам’ятав, як він там опинився. 

Андрій повільно підняв голову. Подивився у вікно. 

**Відображення

За його спиною стояв чоловік. Темний силует. Капелюх затінював обличчя. Нерухомий. Як постать на старій пожовклій фотографії. 

Серце пропустило удар. 

Він обернувся. 

**Порожньо.** 

Повітря стало важчим. Холодніше. Здавалося, що стіни трохи звузились. Лампа ледве помітно блимнула. 

В офісі знову запанувала тиша. Але вже не така, як раніше. 

---