Такий пекельний пекельний дніпровський футбол (частина третя}

VII

Міський голова Дніпра Борис Альбертович Філатов увесь вечір був на ногах. Одразу після знакової зустрічі в мерії він особисто повідомив поліцію, військову адміністрацію та СБУ про можливий теракт на «Дніпро-Арені». Мер передав усі відомості, які отримав як… установку від Сатани. До одинадцятої вечора стадіон уже був оточений трьома кільцями Національної гвардії. Але ніхто на територію самої арени не заходив.

Із стадіону не долинало жодного звуку. Як і мало б бути вночі. Жодного світла. Жодного руху. І саме ця надміру правильна тиша починала стискати горло кожному, хто стояв на зовнішньому периметрі. Відчуття було гнітюче, важке, немов довкола тримався тиск перед бурею. Наче щось наближалося. Щось поза логікою, поза звуком, поза формою.

Арсеній, боєць першого кола, стояв біля західної брами. Його автомат здавався холоднішим, ніж зазвичай. Він відчував, що дрижить не тіло, а сама душа — як стара вежа у вітряну ніч.

Богдан, із північного кордону, спершу намагався наспівувати щось з «Океану Ельзи», але слів не пригадувалося. І навіть ті, що виринали з пам’яті, звучали в голові фальшиво, ніби луна з зачиненої домовини.

Даніель стояв тихо, наче прикопаний. Він був ізраїльтянином за походженням і вночі часто розмірковував про світло. Але сьогодні він думав лише про тіні. Він не бачив їх — та знав: вони вже тут. Просто ще не зійшли з трибун.

Вероніка тримала в руці гумову іграшку-талісман у вигляді слоника, натягнутого на палець. Її очі, які зазвичай палали впевненістю, тепер наче втратили вогонь і застигли в безмовній молитві. Щось у серці підказувало їй: вони охороняють не стадіон. Вони охороняють світ — від того, що вийде з «Дніпро-Арени».

У ту мить, коли Борис Альбертович Філатов нахилився над картою оперативної диспозиції, ніщо не віщувало його раптового зникнення. Один лише порух повік — і мобільного штабу вже не було. Під ногами — не бетон, а килимове покриття; у повітрі — не запах кави й поту, а легкий дим ладанового тютюну та трюфельного масла. Він стояв — ні, уже сидів, якимось дивом, у м’якому кріслі ВІП-ложі стадіону, що потопав у сяйві прожекторів. Уся ця дивина виглядала надто реально.

Очі Бориса розширилися, рот трохи прочинився, плечі напружилися. Його обличчя наче втратило звичний вольовий вираз — разом із чиновницькою самовпевненістю. Замість неї прийшла тиха розгубленість дитини, яку залишили саму посеред базару.

Перед ним, у повній футбольній формі «Дніпра», з блискучими бутсами й номером «13» на спині, стояв Сатана. Волосся зачесане назад, усмішка рівна, обличчя — мов у телеведучого кулінарного шоу.

— Борисе Альбертовичу, — промовив він із теплою хрипотою, — нарешті. Ви ж знаєте, як я люблю пунктуальність. Хоча, мушу визнати, вас було непросто витягти з тієї вашої хатинки з пікселями та командуванням.

Він сів поряд, заклавши ногу на ногу.

— До речі, у нас сьогодні особливе меню. У ресторані працює сам Жоель Робюшон. Так, так — той самий. Майстер страусиних омлетів і вершкових гріхів. Замовляйте все, що душа забажає. Точніше — те, що залишилося від душі.

Борис не відповів. Й не міг. Його горло здавалося затягнутим мотузкою. Очі бігали — від Сатани до чаші з льодом, від трибун до засвіченого неба над ними. Ліве віко трохи сіпалося. Руки лежали на підлокітниках — пальці мимоволі стискали тканину. Його піджак, злегка з’їхавши, відкрив пляму поту під пахвою, що розросталася. На лобі з’явилась крапля — спершу одна, потім друга, а далі — цілий фронт.

Сатана не став чекати. Він кинув кілька слів про офіціанта — і зник у ту ж мить. Місце поруч спорожніло. Мер навіть не встиг перевести подих.

Він ковтнув повітря — не від страху і не від подиву. А від того абсурдного відчуття, яке виникає, коли розумієш: нічого з того, що відбувається, ти вже не контролюєш.

Філатов щойно трохи оговтався. Розплющив очі, підняв голову. Глибоко вдихнув — повітря в ложі було просякнуте ароматами лаванди, пального та смаженого м’яса. Він глянув на табло, наче намагався вхопитися за щось знайоме, буденне. Але реальність не збиралася його відпускати.

І тоді поруч з’явилася вона.

Висока, надзвичайно вродлива жінка — зі шкірою, блискучою, немов лакована червона емаль. У неї був хвіст: довгий, вузький, що закінчувався загостреною стрілою. Її хода була такою, ніби весь світ — сцена, а вона на ній виконує головну роль.

У Бориса виринув спогад із «Discovery»: суккуби — демонічні істоти, що зваблюють чоловіків у снах, вичавлюючи з них силу, розум і волю. Але у снах це виглядало безпечніше.

— Добрий вечір, пане мер, — її голос був шовковим і теплим, немов вино у Версалі. — Мене звати Наама. Сьогодні я буду вашою офіціанткою. Принесу будь-що, що ви забажаєте.

Він кліпнув. Вона нахилилася ближче.

— М-м-м… Які приємні думки, Борисе Альбертовичу!

Його щелепа трохи опустилася. Очі розширилися. Здавалося, він не подумав нічого конкретного — лише щось про ноги, шкіру, ці груди. А вона вже сміялася.

— А ви такий бешкетник! Я вся до ваших послуг. В усіх сенсах, які тільки здатні уявити. І навіть у цьому…

Наама провела кігтиками по його грудях. Він зойкнув подумки.

«Стій. Тільки не думай про це…»

— О-ляля! — захоплено вигукнула вона. — Я навіть не здогадувалася, що у вас така пречудова фантазія…

Філатов пересів у кріслі, випрямився, ковтнув слину.

«Візьми себе в руки, Борю! Це демон. Це пастка. Не треба…»

— О-о! А це ми впишемо золотими літерами в Біблію стосунків між чоловіком і жінкою… — прошепотіла вона йому на вухо. — Ну і що, що дружина! Ми їй не скажемо… А донька тут до чого?