IV
Погода в Раю зіпсувалась.
Спершу зникло світло — не різко, а як при затемненні: сонце, здавалося, відмовилось світити на повну. Потім з небес спустилася хмара, геть не місцева — ні тобі перлинного срібла, ні бавовняного білого. Вона була густа, як дим у кальянній, з вкрапленням багряного. А потім — легкий запах сірки. Але не тої, що від сірників, а такої... французької. З ноткою вишуканої декадансної розпусти.
У пташок зів’яли пір’ячка. Арфи захрипіли. Одна херувимська колісниця, пролетівши над брамою, спіткнулась об крило і круто пішла в піке. А небесні троянди, що зазвичай не в’януть, нараз почали ронити пелюстки.
Бо він ішов.
Сатана.
Не в образі дракона, не з копитами й не з хвостом. А в простому людському одягу, наче хотів загубитися в натовпу, і з обличчям, на якому був написаний вік — точніше, вічність. Йшов неквапливо, з сигарою в зубах, ніби на прогулянку Набережною Невинності. Йшов до воріт раю.
Брама — велична, перламутрова, з інкрустацією цитат із Блаженного Августина — стояла щільно зачиненою. Під нею, скрутившись калачиком на хмарі, солодко сопів Апостол Петро. Його ключі від раю були прив’язані до пояса мотузкою, а з рота стирчала соломинка. Зубочистка для праведника.
Сатана зупинився. Озирнувся. Легкий усміх торкнувся кутиків вуст: не щасливий — поблажливо-іронічний.
Потім глянув на сплячого сторожа:
— Це ж треба, кого поставили на двері... По блату, не інакше.
Здмухнув попіл із сигари, зробив крок уперед і делікатно, по-людськи, поторсав святого за плече.
— Петре.
— Ммм… Пруська мідь… Я не винен… — забурмотів той, ще не прокидаючись.
— Петре, прокинься. У тебе відвідувач.
Святий Апостол розплющив очі. Поморщився. Потягнувся, буркнув щось собі під ніс, підвівся на лікоть. Спершу він узагалі не зрозумів, що не так. Просто стало якось... тривожно. Не по-райському.
— Що за чортівня? — почав він і саме в цю мить зустрівся очима з Гостем.
— Вгадав з першого разу, — злегка вклонився Сатана. — Але я сьогодні — не за чортівню. Я — прохач.
— Ти... що?! — Петро рефлекторно потягнувся до ключів, потім згадав, що вони у нього на мотузці, і зніяковіло відсмикнув руку. — З миром?! Ти?!
— З миром, Петре. Без фокусів. Маю до тебе прохання. Без кривавих контрактів, обіцянок вічної муки і душ у заклад. Обіцяю.
З глибини Раю почувся скрегіт. Брама раптово клацнула й трохи прочинилась — рівно настільки, щоби можна було виглянути. І саме це й зробила голова святого Стефана, небесного покровителя каменярів:
— Хто, курва, згидив погоду?! — обурено пролунало зсередини.
Його очі вп’ялися в Сатану. Настала тиша.
Потім — хряск!
Брама захлопнулась, і з-за неї почувся ланцюговий ляск замків, защіпок, шухлядок, засувок, і навіть глухе скреготіння сейфового колеса.
Святий Петро зітхнув.
— Ти ж розумієш, що мені тепер за це буде? Навіть якщо ти й справді з миром.
Сатана посміхнувся ще ширше.
— Ти вислухай спочатку. А там уже вирішуй, кого підставляєш — себе, чи систему.
— Почекай, — раптом сказав Петро й відсунув Сатану легеньким рухом, як старенька — чергу в поліклініці, коли згадує, що забула талон у сумці.
Він дістав із-за пояса крихітний театральний бінокль. Примружився, приклав його до очей. Помовчав. Потім засунув бінокль назад і витяг вже військовий — зразка НАТО. Повозив по небу. Не задоволений, буркнув щось собі під ніс, дістав підзорну трубу, виставив триногу. Подивився.
Сатана тим часом, з вічливістю, якої від нього годі було чекати, спробував щось сказати:
— Послухай, я ж...
— Тихо, — різко обірвав Петро, не відриваючи ока від труби.
Далі дістав телескоп. Установив. Знову подивився. Знову буркнув щось на кшталт «Біс його зна», підняв із хмари невеликий дрон. Одним рухом запустив — і той з дзижчанням зник у небі. Поки безпілотник повертався, Сатана пробував іще раз:
— Справді, я прийшов із...
— Цссс! — спокійно, але рішуче просичав Петро.
Коли дрон повернувся, Петро вхопив у руки рацію:
— Четвертий взвод ангелів! Перевірити сектор алеф дріб 74 омега-ню. Повторюю: сектор алеф дріб 74 омега-ню. Ймовірне просочення супротивника.
Із-за воріт у небо вилетіла дюжина ангелів — синхронно, із шипінням реактивних систем залпового вогню. В хмарах залунали команди: «Відступи праве крило!», «Шостий, готуй мікроспис!», «Не стріляй по тінях — це я, дурень!».
Сатана мовчав. Довго. Потім зітхнув, схопив Петра однією рукою, легко, як пластикову ляльку, підняв угору, тримаючи на витягнутій руці.
— Що ти, сука, робиш?
— Шукаю твоє військо... — хрипко, але стійко відповів Петро.
Диявол знову зітхнув. Цього разу навіть трохи по-батьківськи. Опустив Петра в хмару. Той зник у ній, наче в пінній ванні, тільки з бухтінням: «Нема на вас пророка…»
— Петре, — лагідно мовив Сатана, звертаючись до хмари.— Петрусю. Слухай, ну не можна ж так. Я ж по-хорошому. Без попелу. Без прокльонів. Без рогів, як бачиш. Вийди. Побалакаємо. Як двоє працівників системи.
— Я зайнятий... — почулося зсередини хмари. — Мене немає вдома. Передай по Вайберу.
— Петре,— втретє вже, голосом більш роздратованим, але все ще дипломатичним,— я ж не прийшов тебе вербувати. Я ж не Волдеморт, не «той, кого не можна називати». Я — інституція. Співробітник! Маємо устав! Дисципліну! Спецодяг, зрештою!