Такий пекельний пекельний дніпровський футбол (частина друга)

IV

Погода в Раю зіпсувалась.

Спершу зникло світло — не різко, а як при затемненні: сонце, здавалося, відмовилось світити на повну. Потім з небес спустилася хмара, геть не місцева — ні тобі перлинного срібла, ні бавовняного білого. Вона була густа, як дим у кальянній, з вкрапленням багряного. А потім — легкий запах сірки. Але не тої, що від сірників, а такої... французької. З ноткою вишуканої декадансної розпусти.

У пташок зів’яли пір’ячка. Арфи захрипіли. Одна херувимська колісниця, пролетівши над брамою, спіткнулась об крило і круто пішла в піке. А небесні троянди, що зазвичай не в’януть, нараз почали ронити пелюстки.

Бо він ішов.

Сатана.

Не в образі дракона, не з копитами й не з хвостом. А в простому людському одягу, наче хотів загубитися в натовпу, і з обличчям, на якому був написаний вік — точніше, вічність. Йшов неквапливо, з сигарою в зубах, ніби на прогулянку Набережною Невинності. Йшов до воріт раю.

Брама — велична, перламутрова, з інкрустацією цитат із Блаженного Августина — стояла щільно зачиненою. Під нею, скрутившись калачиком на хмарі, солодко сопів Апостол Петро. Його ключі від раю були прив’язані до пояса мотузкою, а з рота стирчала соломинка. Зубочистка для праведника.

Сатана зупинився. Озирнувся. Легкий усміх торкнувся кутиків вуст: не щасливий — поблажливо-іронічний.

Потім глянув на сплячого сторожа:

— Це ж треба, кого поставили на двері... По блату, не інакше.

Здмухнув попіл із сигари, зробив крок уперед і делікатно, по-людськи, поторсав святого за плече.

— Петре.

— Ммм… Пруська мідь… Я не винен… — забурмотів той, ще не прокидаючись.

— Петре, прокинься. У тебе відвідувач.

Святий Апостол розплющив очі. Поморщився. Потягнувся, буркнув щось собі під ніс, підвівся на лікоть. Спершу він узагалі не зрозумів, що не так. Просто стало якось... тривожно. Не по-райському.

— Що за чортівня? — почав він і саме в цю мить зустрівся очима з Гостем.

— Вгадав з першого разу, — злегка вклонився Сатана. — Але я сьогодні — не за чортівню. Я — прохач.

— Ти... що?! — Петро рефлекторно потягнувся до ключів, потім згадав, що вони у нього на мотузці, і зніяковіло відсмикнув руку. — З миром?! Ти?!

— З миром, Петре. Без фокусів. Маю до тебе прохання. Без кривавих контрактів, обіцянок вічної муки і душ у заклад. Обіцяю.

З глибини Раю почувся скрегіт. Брама раптово клацнула й трохи прочинилась — рівно настільки, щоби можна було виглянути. І саме це й зробила голова святого Стефана, небесного покровителя каменярів:

— Хто, курва, згидив погоду?! — обурено пролунало зсередини.

Його очі вп’ялися в Сатану. Настала тиша.

Потім — хряск!

Брама захлопнулась, і з-за неї почувся ланцюговий ляск замків, защіпок, шухлядок, засувок, і навіть глухе скреготіння сейфового колеса.

Святий Петро зітхнув.

— Ти ж розумієш, що мені тепер за це буде? Навіть якщо ти й справді з миром.

Сатана посміхнувся ще ширше.

— Ти вислухай спочатку. А там уже вирішуй, кого підставляєш — себе, чи систему.

— Почекай, — раптом сказав Петро й відсунув Сатану легеньким рухом, як старенька — чергу в поліклініці, коли згадує, що забула талон у сумці.

Він дістав із-за пояса крихітний театральний бінокль. Примружився, приклав його до очей. Помовчав. Потім засунув бінокль назад і витяг вже військовий — зразка НАТО. Повозив по небу. Не задоволений, буркнув щось собі під ніс, дістав підзорну трубу, виставив триногу. Подивився.

Сатана тим часом, з вічливістю, якої від нього годі було чекати, спробував щось сказати:

— Послухай, я ж...

— Тихо, — різко обірвав Петро, не відриваючи ока від труби.

Далі дістав телескоп. Установив. Знову подивився. Знову буркнув щось на кшталт «Біс його зна», підняв із хмари невеликий дрон. Одним рухом запустив — і той з дзижчанням зник у небі. Поки безпілотник повертався, Сатана пробував іще раз:

— Справді, я прийшов із...

— Цссс! — спокійно, але рішуче просичав Петро.

Коли дрон повернувся, Петро вхопив у руки рацію:

— Четвертий взвод ангелів! Перевірити сектор алеф дріб 74 омега-ню. Повторюю: сектор алеф дріб 74 омега-ню. Ймовірне просочення супротивника.

Із-за воріт у небо вилетіла дюжина ангелів — синхронно, із шипінням реактивних систем залпового вогню. В хмарах залунали команди: «Відступи праве крило!», «Шостий, готуй мікроспис!», «Не стріляй по тінях — це я, дурень!».

Сатана мовчав. Довго. Потім зітхнув, схопив Петра однією рукою, легко, як пластикову ляльку, підняв угору, тримаючи на витягнутій руці.

— Що ти, сука, робиш?

— Шукаю твоє військо... — хрипко, але стійко відповів Петро.

Диявол знову зітхнув. Цього разу навіть трохи по-батьківськи. Опустив Петра в хмару. Той зник у ній, наче в пінній ванні, тільки з бухтінням: «Нема на вас пророка…» 

— Петре, — лагідно мовив Сатана, звертаючись до хмари.— Петрусю. Слухай, ну не можна ж так. Я ж по-хорошому. Без попелу. Без прокльонів. Без рогів, як бачиш. Вийди. Побалакаємо. Як двоє працівників системи.

— Я зайнятий... — почулося зсередини хмари. — Мене немає вдома. Передай по Вайберу.

— Петре,— втретє вже, голосом більш роздратованим, але все ще дипломатичним,— я ж не прийшов тебе вербувати. Я ж не Волдеморт, не «той, кого не можна називати». Я — інституція. Співробітник! Маємо устав! Дисципліну! Спецодяг, зрештою!