Такий пекельний пекельний дніпровський футбол (частина перша)

повість зі збірки «Дніпро — місто дивовижностей» 

Передмова

Іменем Безодні, владою Пітьми, за підписом Ненародженого, що ще не прийшов, але мусить —  

Іменем кіптяви з печей, де єретиків палили ще до сповіді —  

Іменем чорного піску під язиком Юди, що не встиг прохрипіти каяття —  

Проклинаю:  

Тих, хто спалив мою відраду в мерзлоті забуття — хай жують попіл власного щастя, обпікаючись кожним ковтком.  

Тих, хто тримав — і кинув, бо забув, що володіння — це тавро, що палає навіть після смерті.  

Тих, хто зґвалтував любов мою, що жевріла століття, і кинув її, мов падаль на розплавлений камінь часу.  

Тих, хто володарює — і глухий до чужої пристрасті, хто плекав байдужість, наче доблесть.  

Тих, хто гірший за кацапа — бо зрадив не державу, а душу. А це — вже інша валюта гріхів.  

Щоб земля під вами тріскалась і чаділа лоєм кісток.  

Щоб з очей ваших дітей текла кров, а з рота — вугільна слина.  

Щоб уночі вам шепотіли не мертві, а їхні язики — живі, слизькі, холодні, як жаб’яча смерть.  

Щоб пам’ять про вас боліла тим, хто вас любив, — мов ножі, що не витягуються.  

Щоб у ваших грудях билася не надія, а мстиві серця тих, кого ви зрадили.  

Щоб кожен ваш світанок був прокляттям, а ніч — без сну, без спокою, без кінця.  

Щоб ви жили вічно — і вічно розкладались, живцем у свідомості власного гнилля. 

І це говорю вам я,  

Перший після Світла,  

Дзеркало Бога,  

Хазяїн Сірчаної Платформи,  

Гонитель праведних,  

Винахідник сумнівів,  

Небесопадник,  

Множитель поразок,  

Архітектор Крику,  

Слухач крові, що ще не пролилась,  

Коронований — Уперше і Востаннє,  

Той, кого кликав Йов, а боявся Каїн,  

Патрон усіх помилок,  

Повелитель безсоння,  

Темний ангел із синьо-біло-блакитним серцем, справжній фанат футбольного клубу «Дніпро»,  

Сатана.

P.S. Не прощу вам, суки, знищення мого клубу.

I

Одного спекотного липневого дня, в самому серці Дніпра, просто посеред проспекту Яворницького, ніби з повітря — з’явився чолов’яга. Нічим не примітний. Його поява була настільки буденна, що помітив її лише дворовий пес на прізвисько Жоржик. І той — від несподіванки навіть гавкнути забув. Розвернувся й подався навтьоки — подалі від гріха, в затінок під каштаном. І там усе й забув — ще до того, як вклався подрімати.

У незнайомцеві не було нічого, за що могла б зачепитися пам’ять. Не високий і не малий. Не гладкий і не худий. Не чорнявий і не рудий. Ніякий. Одяг — буденний, по погоді: штани й теніска. Без сумки, без папки, без жодної ознаки мети. З обличчям, яке забуваєш одразу після того, як воно зникає з поля зору.

Йшов він спокійно. Без поспіху. Прямо до світлофора. Перейшов дорогу на зелений — як і личить законослухняному громадянину. І рушив у зворотному напрямку, вже по тротуару — просто до великої сірої будівлі, напроти якої й матеріалізувався.

Міська рада Дніпра, як і належить серйозній установі, жила з повагою до самої себе. Повага ця була сувора, дисциплінована — тут навіть поспішали з гідністю. Атмосфера чиновницького величу відчувалась, але тонко — наче партія третьої віолончелі в симфонії бюрократії.

Попри воєнний час, на вході ніхто не звернув на чоловіка уваги. Він просто зайшов разом із працівниками, що саме повертались з обідньої перерви. У холі незнайомець на мить зупинився, заплющив очі, вдихнув повітря — і задоволено посміхнувся. Потім упевнено рушив до потрібного кабінету.

Шлях до дверей опустимо — аби не допомагати кацапам наводити шахеди.

Зовсім скоро чоловік вже стояв у приймальні:

— Мені призначено, — лагідно, але впевнено промовив він і кивнув у бік кабінету шефа.  

— Призначено? — здивувалася асистентка. — Чому ж я про це нічого не знаю?

— Подивіться уважно в розклад. Я наполіг вашій колезі, щоб зустріч була зафіксована. Сьогодні — четвер, 13:45. Я тут. Мій візит суто формальний. Я маю дотримуватись правил, встановлених іншими установами — вищого порядку, вищої влади, ніж ви можете собі уявити. Впроваджених задовго до вашого народження. 

Секретарка, трохи розгублена, заходилася шукати розклад керівника — і таки знайшла. О 14:00 чітко значилось одне слово, написане почерком колеги: «зустріч».

«Як я могла це проґавити?!» — майнула думка.

— Нічого страшного, — мовив незнайомець, ніби відповідаючи на її думки. — Я й сам не раз опинявся в подібних ситуаціях. Головне — щоб зустріч відбулася.

— Як вас представити?

— Немає потреби. Я сам представлюсь.

— Але я повинна зафіксувати: з ким і коли у шефа зустріч. Ваше прізвище? Організація?

— Пані, я прийшов офіційно. За правилами, встановленими ще в часи народження світу. Обманювати я можу. Вмію. І залюбки. Але в цьому конкретному випадку — не маю права. Більше того: я застерігаю. Документування мого візиту — не у ваших інтересах. Особливо — того факту, що тут хтось мав справу з установою, яку я маю честь представляти.

— Гаразд... То бодай прізвище ви назвете?

— В мене немає прізвища.

— Як це — немає прізвища? Ви що, циган?

— Обожнюю здорову ксенофобію!