***

Такий милий юнак

— Не плачте, — сказав Киян Кахатка, ледве утримавшись від того, щоб обхопити голову долонями.

Жіночі сльози його завжди дратували, але тільки тепер він зрозумів, що сльози не найбільше зло. Набагато гірше, коли жінки починають ось так тоненько підвивати. І цей звук вкручується в голову, наче розпечений цвях, посилюючи похмільні страждання.

— Почнемо спочатку, — запропонував він, підозрюючи, що чогось не зрозумів через хвору голову. — Вас пограбували?

Жінка схлипнула і кивнула.

— Вкрали коштовності, подаровані покійним чоловіком?

Ще один кивок.

— Але ви хочете, щоб я повернув вкраденого вашою подругою коханця?

— І його теж, — підтвердила клієнтка і знову рішуче заплакала.

— Почнемо спочатку ще раз, — сказав Киян, відчуваючи, що ще трохи, і він взагалі перестане щось розуміти. — Як пов'язані ваші коштовності та коханець?

— Це все вона! — істерично гаркнула дама.

Киян від несподіванки шарахнувся і мало не перевернув нестійке крісло.

— Хто вона? — спитав обережно.

— Мерка! Я знаю, що це вона! Лан такий чудовий хлопчик, чистий, наївний, він так мило червонів! Вона його змусила! Вона його обпоїла, і він почав любити її! І коштовності тому забрав. Бідолашний хлопчик так страждав через те, що не може мені нічого подарувати. Напевно, вирішив більше не потрапляти до такої ситуації…

Висловившись клієнтка бурхливо розплакалась.

Киян таки обхопив голову долонями і спробував подумати. Жінку хотілося придушити. Але заробити хотілося ще більше. Якось невдало він учора пройшовся Квітковою вулицею. — Як звати вашого мінливого шанувальника і де його шукати? — запитав, коли дама трохи затихла.

— Лан. Іллан Яркана, — схлипнула клієнтка.

— Секретар Біржана Рейя? — здивувався Киян.

— Ні, — хитнула головою клієнтка. — Цей злий старий його звільнив ще взимку. Через чай на пелюстках майри, який він якось не так приготував. Тепер він секретар Тери Антар.

— Зілляварки?! — підстрибнув Киян. Схоже, майбутня робота набагато легша, ніж йому здавалося.

— Так, — підтвердила клієнтка, подумала трохи і знову в голос завила, промокуючи очі мереживною хустинкою.

***

Вивести клієнтку з кабінету вдалося не відразу. Вона намагалася похвалити бідного хлопчика, якого всі ображають, і поплювати отрутою у свою подругу, до якої цей хлопчик перекинувся. У результаті, Киян вкотре дав собі слово більше ніколи не заходити до гральних будинків і нарешті завести секретаря, як це роблять усі нормальні люди. Нехай цей бідолаха мучиться з жіночими істериками.

Ближче до обіду вдалося впоратися з наслідками вчорашніх веселощів. А надвечір з'ясувати, чим живе коханець, який втік.

Виявилося, за останні півроку тікав юний та наївний не раз. І коштовності прихоплювати із собою не забував. Причому двічі дами їх дарували самі, а коли вирішували повернути подарунки, виявлялося, що він їх загубив. Насправді загубив. Молодика перевіряли правдодії.

Втім, тих коштовностей, які він узяв без дозволу, в нього теж не було. Схоже, від початку. Протилежне ніхто так і не довів.

— Секретар зілляварки, — сказав Киян, намалювавши стрілочку від імені коханця до імені роботодавиці.— І всі постраждалі чомусь думають, що він милий юнак, обдурений суперницями. Зниклі коштовності. В Іллана їх немає і здебільшого ніколи не було, — ще одна стрілочка, до скрині в кутку аркуша. — Правдодії помиляються дуже рідко і ніколи двічі поспіль. А наш герой-коханець сам вимагав їхньої перевірки. Дивно. Так хотів очистити своє ім'я перед покинутими дамами?

Виходила нісенітниця. Або злі колеги не поділилися всією інформацією, навіть у рахунок майбутніх послуг. Або половина нюхачів міста, дружно не помітила якусь дрібницю.

— Секретар зілляварки, — повторив Киян. — Найпростіше — милий юнак опоює своїх дам. Привороти, звісно, ​​заборонені. Але навіть у поганої травниці є сімейні рецепти приготування відповідного зілля. Можливо, десь записані. І хлопець має доступ до записів. З іншого боку, у потерпілих, які погодилися на перевірку, накладених приворотів виявлено не було. Не розумію.

Киян пройшовся по кімнаті, погладив кішку, що спала на підвіконні.

— Іллан Яркана. Поговорити із цим юнаком? Щось у ньому вдовиці знаходять.

***

Юнак справді виявився милим. Такий собі ангелок — золотоволосий, блакитноокий з відкритою посмішкою.

І щиро закоханий у чергову вдовицю. Таку фальш Киян відчув би і без правдодіїв, стільки її бачив за свою кар'єру. А тут захоплення в очах, страх запізнитися, переживання через якусь плямку на рукавиці. Поруч буде дама, а брудні рукавички її кавалера — це така ганьба.

Хлопець метушився і говорив, не перестаючи, нагадуючи яскраву пташку. Про своїх попередніх дам він відгукувався добре. Просто розлюбив. Чомусь. Про коштовності нічого не знав, хоча погодився з тим, що втеч забагато.

У Кияна дуже скоро голова пішла кругом. Він намагався збагнути, про що ще можна запитати і як пояснити клієнтці, що її розлюбили. Іллан сидів на підлокітнику крісла, бовтав ногою і широко посміхався.

— Я вам ще потрібний? — спитав нарешті. — Боюся запізнитись.

— Ні, поки що не потрібні, — кинув головою Киян, намагаючись прояснити мізки.

— Добре, — знову посміхнувся Іллан.

Хитнувся на підлокітнику, діставши з полиці флакончик.

— А це що? — запитав заморочений шукаючий.

— Це від алергії, — пояснив юнак. — На трави. У моєї господині їх багато, різних.

— На які трави? – просив Киян.

— На різні, — впевнено відповів хлопець. — Я від них чхав і плакав.

— На різні? — навіщось перепитав Киян.

— Так. Тому доводиться щоразу нове робити. Трави привозять, я знову плачу.

— Зрозуміло. І як часто вашій господарці привозять трави?

— Часто, — усміхнувся юнак. — Але я не завжди плачу…