Доки живу – надіюсь на краще…

Зараз мій вік добігає кінця, можна робити підсумок: те, що ми з дружиною сподівались залишити дітям, їм (дітям) не потрібно. А у внуків є свої вподобання. Отже, наше життя оцінювати кожен з них буде в різний свій час відповідно реаліям того часу. Я, як і більшість, теж намагався не робити нікому підлоти. Це є в МОЇЙ пам’яті, але я міг щось забути. Досі я забував лише те, шо я доброго зробив і дружина мені нагадувала, за що саме мені дякують… Мій досвід нікого з внуків не цікавить – як і мене свого часу досвід моїх дідів. А коли їх н стало, виникли питання, а вже й нема кого спитати… Тому і спробував створити щось схоже на мемуари – може й знадобляться. А запис думок можливо допоможе комусь у формулюванні власного бачення проблеми, яка мені здалась важливою.

Чомусь згадалось з методів навчання… На вогневому містечку у Шкотовому проводили заняття з вогневої підготовки. ЗКТЧ роти організував з мех-водіями танків заняття стрільби з пістолета ПМ – штатної зброї членів екіпажу. Заходи безпеки довів ще раз перед стрільбою. У одного з мех-водіїв під час виконання другого пострілу вправи ПМ не спрацював і він повернувся до лейтенанта та з словами «в мене осічка» натиснув спускову скобу ПМ, спрямованого тому в груди. Пострілу знов не відбулось, а лейтенант, щоб не дозволити йому натиснути ще, вдарив в щелепу. Сержант впав, ПМ відлетів… Сержант  вскочив та до лейтенанта: «За що?»   Лейтенант підняв ПМ і, спрямувавши в бік мішені, натиснув скобу. На цей раз  постріл відбувся… До механіка дійшло  те, що говорилось словами перед початком стрільби.

Другий приклад вже з мого шкільного уроку… Під час моєї розповіді один з учнів запустив на клас паперового голуба. Я згарячу: «В тебе вже діти в яйцях пищать, а ти дурнею маєшся!» Клас грохнув реготом… Директор потім назвала це методом солдатської біології.  Через деякий час мама того хлопця подякувала мені за те, що він став вчити історію.

І сержант, і учень дурнями точно не були, але слів для засвоєння обом було замало… А яку методику перенавчання треба тим хлопцям, яких пуйло прислав до нас з «рузским миром» або тим, що прийшли вбивати ізраїльтян? Як би ми цих юнаків не називали, більшість з них люди з розумом…

Пуйло та Трамп теж не ідіоти, адже суспільний ліфт виніс їх на самий верх. Отже, щось негаразд з методикою роботи цього суспільства, в якому ми живемо… Нині державами правлять люди, які не знають чи не бажають знати, як влаштувати світ без воєн та без злиденного існування деяких частин суспільства…

З дурнями розібрались – їх нема, Бог всіх наділив розумом. Навчити теж можна всіх, методів чимало. А що робити з моральними інвалідами? Медицина таких не виділяє, бо це суспільна хвороба, не медична… А саме вони є причиною багатьох негараздів нашого суспільства, бо ця інвалідність дає їм можливість збагатитись та потрапити на керівні посади у верхах… Моральних інвалідів я за життя зустрічав чимало…

Цілина 1972 року запам’яталась найперше тим що вояків строкової служби замість відправки в запас послали з військовими машинами збирати врожай. Які моральні інваліди так вирішили – нам не повідомили, але більше вже так не робили. За те, що наші хлопці не загинули в самоволках до кінця збирання, майже всі офіцери набрались покарань за низьку дисципліну серед водіїв. Лише замполіт роти отримав орден «Знак пошани» за те, що рота перевиконала план. Замполіта я в своєму взводі не бачив… 

Капітан, якого я замінив на посаді ПНШ кадрованого полку, повідомив, що до нинішньої у нього писарем була дружина начфіна полку, яку звільнили по статті «посадова невідповідність» за незаконні дії. Коли я здавав ті документи в архів, то побачив дописи в накази, зроблені після підпису тексту наказу командиром та НШ. Ці дописи давали змогу начфіну нараховувати собі гроші. Чому не завели карну справу та змінили формулювання того звільнення,  я розумів – начфін знав занадто багато гріхів командування.

В іншому гарнізоні дивізії через карну справу про вбивство під час відпустки військовим строкової служби цивільного прибула комісія з москви. З’ясували що солдат під час відпустки посварився з сусідом, а через короткий термін знову приїхав у відпустку і вбив його. Обидві відпустки були куплені, кошти отримував для  командира полку один з прапорщиків. Крім продажу солдатам відпусків, було ще багато махінацій з полігоном та купленими чеками за нібито придбані товари. Командиру присудили 5 років ув’язнення з конфіскацією майна, поплічники теж своє, а начфіна не зачепили – він закон не порушував, ті куплені чеки не проводив, за що командир був настільки до нього ворожий, що коли виникли потреба у начфіна відвезти дружину в сусідній Єреван до лікаря, то не дав дозволу медичній частині, машину начфін наняв в селі.

Під час розгортання полку до повного штату треба було багато будувати. Довелось командуванню посилати без відповідних документів (щоб не залишати слідів) у відпустки солдатів, родичі яких могли дістати цемент. Будматеріали дозволили привести до ладу казарми та гуртожиток офіцерам…

Пізніше в Арменії трапився землетрус, в зруйнованому Спітаку нові багатоповерхівки розсипались, не залишаючи на арматурі бетонних плит слідів цементу…

Моральні хвороби починаються з наших заздрощів, бажання отримати незароблену вигоду, із такого звичайного «ти мені – я тобі» не власною працею на толоці, а за рахунок посадових можливостей…