Ми та наші вчителі

Особисто я вважаю, що усі земляни діляться не на раси та нації, а на дві категорії  - порядні люди (менша частина) і не зовсім порядні (аж до нелюдей). Різниця між цими категоріями у ступені вихованості та бажанні працювати над самовихованням. Вчителями та вихователями для нас є всі люди, з якими ми хоч раз зустрічаємось, або про яких ми чули чи прочитали. А що брати прикладом для себе з цих вчителів вирішує кожен з нас особисто.

Хоч живемо в суспільстві ми поруч, а покидає цей світ кожен окремо. Доки людина жива, вона може змінитися, покращити свою оцінку, яку придбала від оточення.

Першими нашими вчителями стають наші батьки. Вони можуть не мати відповідного диплому, але вже прожили в суспільстві достатньо, щоб народити нас. Потім включається суспільство – від вулиці до держави

Приятелі та противники по двору та вулиці – перше суспільне середовище, в якому характер отримує обробку від сторонніх. Дитсадок та інші навчально-виховні заклади – то  вже державні заклади, а до держави підстав для нарікань вистачає тому, що вона створена для подолання тих негараздів, які члени сім’ї самотужки не подолають.

У мене перше питання до держави виникло перед навчанням в першому класі школи при знайомстві з підручником мови - чому загальнодержавна мова, не рідна жодному з моїх батьків, називається рідною для всіх учнів. Для більшості вчителів вона теж не була рідною, але вони викладали її так, що я і досі звично думаю нею, володію навіть краще, ніж рідною мовою мами, яка нині державна.

Потім школяриком прочитав книгу про піонера, який зміг «зайцем» потрапити на ракету до Венери. Я спитав у вчительки, чому зараз не літають туди. Вчителька замість слів повела плечем, мабуть побоялась сказати учневі, що в житті не все, що надруковане в книгах, дійсно відбувалось.  З часом не сказане нею дійшло до мене, хоч віра в правдивість газет та журналів трималась ще довго.

В пам'ять врізалась ще згадка про те, як вчителька початкової школи за якусь провину знімала з мене піонерську краватку, а однокласники допомагали їй…

С дитинства патріотизм у нас був місцевим, похід в інший район міста  міг закінчитись знущанням місцевих хлопців над сміливцем, який на це наважився. Про толерантність і не чули. Мешканці села для містян були «когутами». Потрібно було пройти мені ще інші школи: і роботи на заводі, і допомоги в збиранні врожаю, ще й три роки строкової служби, щоб зрозуміти, що до чого. 

Працюючи в Коростені на заводі дізнався про існування слова «толока»  -   будували хату товаришу по роботі в цеху

Строкова служба дала навички виживання в польових умовах. Навчила як взаємодопомозі, так і неочікуваним підлотам з боку таких же солдат. Свій перехід в «діди» наш призов відзначив випивкою. Самогон з сусіднього села (яке місцеві селяни назвали Коханівка)  був з мурахами  -  весь третій рік я не вживав спиртного, бо нудило лише від запаху. Пізніше зрозумів, що те затруєння самогоном забрало у мене ще й почуття межі, коли має відключитися розум.

Офіцерські колективи, в яких служив, мали кожен свої особливості в залежності масштабу гарнізону та віддаленості військової частини від центрів цивілізації. Оскільки служити в рідному місті довелось лише перед звільненням у запас, служба у «краях неляканих ідіотів» (почув це визначення від працівника відділу кадрів армії в Баку) мені відома добре…

Звільнився з армії в запас на початку перебудови, почав цікавитись  життям держави, з’явилась надія що падлюк та дурнів у владі стане менше. Але події в балтійських та кавказьких країнах остудили сподівання. Влаштувався працювати в школі військовим керівником, щоб передати молоді свій досвід.

Шкільні  колективи інтелектуалів села і міста мають однакову програму навчання і різняться лише обсягом учнів в класах та недостатньою кількістю годин з одного предмету  у сільських вчителів. Це впливає на обсяг ставки вчителя, на оплату праці. Розподіл годин між вчителями – не проста задача для заступника директора, догодити всім не завжди виходить. А в жодному з педагогічних інститутів тестів на толерантність при відборі кандидатів на фах вчителя нема…

Якщо підлеглих солдат я вчив майстерності виживати в бою, то в школі з мене вимагали дотримуватись вимог програми, яка не відповідала вимогам  мого досвіду. Таку програму через непотрібну дріб’язковість знань я не вважав необхідною. Свої уроки намагався проводити в стилі гри, не формально. Пізніше в розмові з одним з своїх колишніх учнів почув оцінку мого викладу: «В армії вчили тому ж, але у вас було цікавіше»  Були й подяки від учнів за те, що навчив влучно стріляти і навіть за те, що навчив безпечно та швидко падати в будь-яке укриття…

В інститут поступив не за дипломом, який підвищував статус, а за глибшими знаннями історії – бажав розібратись сам що привело до краху могутньої держави, якій присягав захищати. В групі я був втроє старіший зо наймолодшу студентку. Вмовляючи мене йти на випускну гулянку, староста групи сказала, що я для групи був стимулом: якщо такий старий так старанно вчиться, то соромно їм, молодим, відставати. Я на гулянку не пішов, бо пам’ятав про свої можливості після отруєння самогоном.

В школі міста, куди я перевівся з посади військового керівника на посаду соціального педагога, перший тиждень знайомився з новими обов’язками та свого місця в них. Вибрав пошук причин негараздів та допомогу школярам долати ті негаразди. В перші місяці ще й довелось виконувати роботу по заміщенню тих вчителів, які з різних причин не могли проводити свої уроки. Спочатку у мене було навантаження до 45 годин на тиждень, вчив кресленню, праці, історії, географії, військовій справі, не просто заміняв вчителя, а сам ділився набутим досвідом та знаннями. Так заробив авторитет як серед учнів, так і у вчительському колективі.