Таке життя

  Я записалася до стоматолога на двадцять третє лютого дві тисячі двадцять другого, щоб встигнути полікувати зуб. Попередня моя стоматологиня взяла відпуску, про що мене попередили за тиждень. Отже, цього дня я була на прийомі у іншого, нового для мене стоматолога. Тому на першому візіті замість того, щоб вирішувати мою проблему, в яку вона не повірила, лікарка детально розповідала про всі мої проблеми, а на останок вирішила все-таки перевірити металевим інструментом ту пломбу, на яку я жалілася, зачепив її та перевіривши на міцність, чим і зірвала її. Якщо з пломбою було б усе гаразд, вона би не зірвалася так легко одним лише дотиком. Залишалося до кінця прийому сорок хвилин, після чого стоматологія закривається, а на моє прохання:

- Може можна сьогодні пломбу поставити…

Мене спитали:                                                              

- Завтра поставите. Чого ви так поспішаєте?

На що я відповіла:

- Мене лякає сусід з військом.

- Не хвилюйтеся. Все буде добре. – засміявшись, несерйозно відносячись до моїх слів, повідомила адміністраторка, яка мене й записала на двадцять четверте лютого.

Вмовити не вдалося.

Не вдалося вмовити вирішити проблему отримання грошей з одного світового видавництва, якому я теж намагалася пояснити, що будь-якої митті, коли сусід назбирає на кордонах з Україною сто дев’яносто тисяч військових, може я не зможу вийти з ними на зв’язок. Але на них це не впливало. Та й годі. Вони після вторгнення перестали заключати зі мною контракти на україномовні твори. А писати російською я не хочу. Більше від мене вони не отримують нові книги. Це не було видавництво з росії, реєстрація зовсім з іншої країни, але… мабуть, підтримують її, хоча після початку вторгнення вони почали хвилюватися за мене, саме лише після початку повномасштабної війни, хоча я попереджала, що це наближається, а вони не вчитувалися в мої листи, що це ось-ось відбудеться…

Мабуть, вони не дивилися інтерв’ю з Джо Байденом, де на питання:

- Ви гадаєте, вторгнення буде?

Байден відповів просто та коротко:

- Так. Буде.

Після чого пішов, не відповідаючи на інші питання, якими його закидали услід… Замість цього ми дивилися на його спину та як він залишає залу…

Не дивилися, як путін ділить Україну, приєднуючи до території рф нашу землю двох областей…

Не слухали поради телевізійних служб новин, як готуватися до війни.

Не читали про імовірні дати вторгнення…

Але ми-то жили цим таким життям.

Ми жили в очікуванні. Хтось записався в тероборону та проходив навчання по суботах, хтось продав майно та купив його в іншій країні, переїхавши туди жити, хтось робив запаси харчів в очікуванні того, що може статися, хтось поїхав у відпуску.

Я прийшла додому.

Вночі у сина проявилася застуда.

- Донечко, путін напав на Україну. – мене розбудив дзвінок мами о п’ятій годині ранку.

Я подивилася у месенджер, де була наша шкільна група: там одна за одною мамочка писала, що її дитина відсутня через сімейні обставини.

Я ж написала, що ми йдемо до поліклініки.

Після сьомої я подзвонила своєму керівникові повідомити, що мій син захворів і що ми йдемо до лікаря, почувши у відповідь у згоді емоцію недовіри, що я говорю правду (голос керівника по-іншому звучав, іронічно).

На прийомі у педіатра (це був четвер) я поцікавилася, а якщо ми не зможемо прийти у понеділок через вторгнення, що буде з лікарняним, на що знов почула, на цей раз від медсестри, що все буде добре. І знов ця несерйозність.

Деякі люди і тієї митті не усвідомлювали масштабів війни.

Ми поверталися додому, дивуючись чергам біля аптек.

Ввечері я знов потрапила до стоматології, але цього разу моя стоматологиня була єдиним лікарем, яка вела прийом. Інші все скасували. А приймали мене за зачиненими дверима, під голос адміністраторки, яка дзвонила пацієнтам повідомити, що лікарі скасували усі зустрічі.

Повернувшись додому, я дізналася від свого чоловіка, що колишня дружина його керівника поїхала на власному авто з дочкою, отримавши дозвіл на вивіз їхньої дитини. Але вона застрягла на трасі і тому повернулася назад. Через два дні та жінка спробувала знов – і виїхала з України.

В перший день вторгнення полиці магазинів та аптек просто опустошалися.

І я почала ганятися за товарами.

У п’ятницю, вийшовши до магазину, я побачила жінку-фермера, яка у двір між нашими домами привозить зазвичай по п’ятницях овочі, схопила в неї півмішка картоплі – і з ним пішла до магазину, засунувши картоплю до скрині зберігання речей. І почала скуповувати останнє, що там було.

Ще моя сусідка запитала в мене про гречку:

- Чи не дорого це?

- Не дорого. – відповіла я.

Бо можна було хоч так купити її.

Продавець в магазині повідомила, що це остання доставка. Більше не буде.