II Ррозділ 1 Глава Березень 2000 рік

   Марія зійшла на перон Тернопільського залізничного вокзалу й попрямувала на тролейбусну зупинку. Почуття радості й тривоги переповнювали її. Їй пригадався вчорашній пізній телефонний дзвінок батька. Він задзвонив близько одинадцятої години ночі на мобільний і сповістив, що у Валенитини почалися пологи.

   Марія майже усю ніч не спала, вона дуже переживала за Валентину, адже у її віці народжувати вже небезпечно. Марія знала, що батько там, біля неї, що йому дуже важко, адже одного разу він вже втратив дружину і зараз спогади про минуле не дають йому спокою… Вона вирішила чим швидше поїхати додому. З самого ранку Марія пішла в універ, відпросилась у куратора та поїхала у Тернопіль. Вже в дорозі вона зателефонувала до Кості й повідомила про ситуацію, що склалася.

  Марія сіла в тролейбус і відразу поїхала у пологовий будинок. В реєстратурі їй повідомили у якій палаті лежить Валентина. Вона накинула на себе білий халат, одягла на взуття бахіли й направилась до палати.

  Двері до палати були трішки прочинені, тому Марія відразу помітила свого батька. Андрій сидів на ліжку біля дружини й обережно тримав на руках маленький згорточок. Марія зупинилась у дверях й спостерігала за сімейною ідилією…

   Її батько постаршав, і хоча голову посрібнила сивина, він не виглядав на свої роки. Марія помітила з якою любов’ю та ніжністю він дивиться на новонароджену дитинку, а скільки щастя й радості в очах Валентини… «Щасливі батьки…» - усміхнулася Марія і увійшла до палати.

- Доброго дня! – привіталася вона.

- Привіт! – радісно промовила Валя.

   Марія підбігла до них й міцно обійняла.

- Вітаю! – сказала Марія й глянула на Валю – Як, ви?

- Все добре… - змучено відповіла та.

   Марія помітила, що Валентина хоча й втомлена після важких пологів, але безмежно щаслива.

- Можна мені взяти дитину? – запитала Марія.

- Звичайно. - Андрій обережно передав немовля.

Дівчинка мирно спала. З-під шапочки виднілося чорняве волоссячко, губки складені «бантиком». «Маленьке чудо…» - подумала Марія.

- Вона така крихітна… - ніжно промовила Марія. – Ви вже придумали їй ім'я?

- Так, – сказала Валя – Христинка.

- Так захотів Юра. – пояснив Андрій.

- Гарне ім'я. -усміхнулась Марія.

У палату увійшла медсестра й суваро сказала:

- Так родичі! Мамочці й дитинці потрібно відпочивати, так що приходьте завтра, а зараз попрошу покинути палату.

  Андрій нахилився до дружини й ніжно поцілував її.

- До завтра кохана, може тобі щось принести?

   Валентина лише похитала головою.

   Марія ніжно поцілувала сестричку й поклала у ліжечко, що стояло біля ліжка Валентини. Потім вона підійшла до Валі й поцілувала її у щоку.

- Відпочивайте, а завтра ми прийдемо.

- А в тебе хіба не має завтра пар? – запитала Валя.

- Я відпросилася. До зустрічі.

   По дорозі Андрій та Марія заїхали у супермаркет, щоб купити щось на обід та вечерю.

- Юра ще в школі? – поцікавилась Марія, нарізаючи овочі на салат.

- Так. Він пильно глянув на неї. - усіхнувся й сказав. – Я дуже радий, що ти приїхала, доню.

- Я теж, татку… - сказала вона, підійшла до батька й обійняла його.

   У кухню забіг Юра.

- Привіт! Ти приїхала! - Він підбіг до сестри й міцно обійняв її. – А, ти вже бачила Христинку!?

- Привіт! – розсміялась Марія, обіймаючи брата. – Бачила, вона така гарнюня!

- Тату, а коли я поїду в лікарню?

- Завтра. – усміхнувся Андрій.

   Після ситного обіду Марія вирішила зателефонувати Каті.

- Катю, привіт!

- Привіт! –почувся радісний та здивований голос. – Маріє, це ти? Ти приїхала, коли?!

- Так, сьогодні, – усміхнулась Марія. – Справа в тому, що сьогодні вночі Валентина народила дівчинку.

- О! Передавай від мене їй вітання. Давай зустрінемось, я вже сто років тебе не бачила! – сміялася Катя.

- Давай, коли і де? – запитала Марія.

- Через годину в центрі біля оперного.

- Домовились! – сказала Марія й поклала трубку.

  Дівчата сиділи в кафе й насолоджувались запашною кавою.

- А ти змінилася. – тонко підмітила Ктя. – Вся, аж світишся від щастя.