3 Глава. Серпень 1999 рік

   Цілий день Марія допомагала Тані. Вони купували букетики для гостей, повітряні кульки та серпантин для прикрашання весільних машин та ще купу різних дрібниць необхідних для весільної церемонії. Але до вечера Марія вже була готова до відїзду.

   В купе вони були одні й сиділи один навпроти одного, вагон покачувався на рейсах. Вечірні сутінки спускалися на пропливаючий за вікном краєвид.

- Ти, рада, що їдеш? – запитав Костя.

- Звичайно, я так давно хотіла туди поїхати…

- То чому не поїхала?

- Все не випадало нагоди… - сумно усміхнулася Марія. – А, що ми будемо робити в Києві о шостій ранку?

- Ти мені обіцяла показати визначні місця, от і буде нагода.

   Марія стомлено потягнулась.

- Ти, втомилася? – усміхнувся Костя. Марія сонно кивнула.

- Давай лягаємо спати, завтра зранку вставати.

   Марія лягла на жорстку нижню полку, Костя розмістився навпроти. Вона була стомленою, але усвідомлення того, що він лежить на відстані простягнутої руки, не давало Марії спокою. Засинаючи, вона думала про їхню спільну подорож, про весілля, на якому вони бдуть свідками, про можливе спільне майбутнє…

   Марія прокинулася, відчувши на собі чийсь погляд. Вона розплющила очі і розтанула в пристрасному вулкані голубих очей.

- Привіт… - сонно промовила вона. – Що, ти робиш?

- Милуюся тобою… - прошепотів Костя.

   Марія зашарілася і опустила очі.

- А, ти почервоніла. – засміявся він.

- Ну все, перестань! – зніяковіло сказала вона й перевела тему. – Нам ще довго їхати?

- З пів години. – відповів Костя.

   Вони вийшли з вокзалу, людей було не багато, місто помалу прокидалося. Багряне сонце зійшло на горизонті, пофарбувавши усі хмари у малинові кольори. Могутні каштани купалися у золотисто-рожевих променях…

   Марія прижмурила очі, вдихаючи повітря поки що відносно чисте і не загазоване безкінечним потоком машин. Кожна клітинка її тіла наповнилась радістю. Нарешті, за стільки років, вона знову у Києві - місті її дитинства.

   Вони прогулювались містом. Марія показувала Кості свої улюблені місця та розказувала про кумедні ситуації, в які вона потрапляла. Коли відкрились кафе, вони попили гарячої кави на березі Дніпра. Перед десятою годиною Костя пішов на зустріч з клієнтом, а Марія вирішила навідатись до Віри та поглянути на будинок, де вона провела десять років щасливого та безтурботного життя…

   Марія стояла неподалік від будинку, що майже не змінився, лише віконні рами пофарбовані у інший колір. Вона пригадала, як гралася тут із подругами, як упала і розбила коліно об сходи, що вели до будинку. Згадала, як вони разом з мамою зустрічали тата з роботи. Марія вибігала йому на зустріч, а він брав її на руки й підкидав високо вгору. Спогади з минулого завирували в її голові і змінювались одні одними. Вона згадала день, коли її вагітна мама поїхала в лікарню і вже не повернулась… Похорон, Марії стало млосно, коли вона пригадала запах квітів, свічок і смерті… Дві гарячі сльози скотилися по щоках. Марія швидко витерла їх, глибоко вдихнула повітря: «Все! Минуле нехай залишається у минулому, а я житиму далі, заради щасливого майбутнього…»

   Марія перейшла дорогу, оминула свій колишній будинок і подзванила у двері Віриного будинку. Їй відчинила Віра. Вона стала старшою, вираз обличчя змінився з дитячого на жіночніший. До них підбігла дівчинка п’яти років. Віра здивовано дивилася на Марію і не могла повірити власним очам.

- Маріє, це, ти?!

- Так, це я. – усміхнулася дівчина.

- Заходь! Боже мій, я навіть не сподівалася, що колись ще тебе побачу! Якою красунею, ти стала, так на маму схожа… – Віра обійняла її, взяла за руку і повела на кухню. – Як, ти? Як Андрій, Юрчик?

   Дівчинка йшла за ними.

- Ой, я ж вас не познайомила. – спохватилася Віра. – Це моя донечка Анюта.

   Вони пили чай з свіжоспеченими пампушками.

- Розповідай, що там у вас! – нетерпляче сказала Віра.

- У нас все добре, я навчаюсь на юрфаці у Львові…

   Марія розповіла Вірі, що Андрій одружився з Валентиною. Вона говорила про батькову роботу, Юру, їхнє життя у Тернополі. Але Марія абсолютно нічого не розповіла про Віктора та Костю, вона не любила вдаватися у подробиці особистого життя.

   Віра в свою чергу розповіла, що в них нічого нового не трапилось, не враховуючи народження доньки. Люди, котрі купили у Лучків будинок, були хорошими сусідами і зараз вони дружать сім’ями.

   З сумом Марія розпрощалася з Вірою, пообіцявши хоч інколи писати.

  Вони з Костею домовились зустрітись на Хрещатику опівдні. Марія купила десять тигрових лілій, улюблених квітів її матері й вони разом пішли на кладовище. Марія швидко віднайшла мамину могилу. Андрій поставив невеликий пам’ятник з червоного граніту, на якому вигравіювали Софієне зображення.