2 Глава Жовтень 1994 рік

   Сім’я їхала містом, сонце дарувало своє проміння, що виблискувало у пожовклому листі. Марія з братом сиділи на задньому сидінні батькової машини. Юрчик, як завжди, закидав сестру запитаннями:

 -  Маріє, а чому листя жовте, а не зелене?

 -  Тому, що осінню воно завжди таке.

 -  А чому воно падає на землю?

 -  Тому, що вже стареньке і йому тяжко триматися на гілочках.

  Андрій усміхаючись слухав цей дитячий діалог. «Юрчик так виріс, всім цікавиться, про все розпитує…» - серце батька защеміло – «Якби ж ти була зі мною… Мені так тебе не вистарчає, Софіє...»

  Вони проминули озеро, піднялися вгору, проїхали Економічний інститут та виїхали з міста на Львівську трасу.

 -  Тату, а далеко та дача? – запитав Юрчик.

 -  Не знаю. Нас має чекати десь тут Діма, він і покаже дорогу.

   Попереду Андрій побачив свого друга.

 -  А ось і Дмитро.

   Машина зупинилась, Андрій нахилився й відчинив передні двері.

 -  Привіт, сідай.

  Дмитро сів у машину й обернувся до пасажирів.

 -  Привіт сімейству.

- Знайомся – це мої діти Марія та Юра.

- Нарешті ми познайомились, дуже радий.

- І нам дуже приємно, - усміхнулася Марія. – Дякуємо вам за запрошення, Дмитре Миколайовичу.

   Дмитро зробив незадоволену гримасу.

 -  Ох, Маріє навіщо так офіційно. Таке враження, що я на роботі. – він обернувся до дітей. – Кличте мене Діма, домовились.

 -  Але… - зніяковіла Марія.

 -  Ніяких «але», просто Діма, – наполегливо промовив Дмитро.

 -  Чуєш, Маріє просто Діма, – прощебетав Юрчик.

   Усі розсміялися…

   Вони звернули з головної траси на кам’янисту дорогу, по боках якої росли клени. Кленове листя переливалося різноманітними кольорами від злотисто-жовтого до порпурово-багряного. Крони дерев з’єднювалися між собою і утворювали арку над дорогою. Опале листя, наче килим, простелялося по дорозі й вихром розліталося від легенького подуву вітру.

   Поки діти спостерігали за чудовою природою через вікно машини, чоловіки розмовляли.

 - Як добре, що ви погодились приїхати. – сказав Дмитро. – Ніна так хотіла з усіма вами познайомитись. Я їй стільки про вас розповів.

 -  Цікаво, що ти там понарозказував? – підозріло глянув на Дмитра Андрій.

 -  Та не переживай, лише хороше… - усміхнувся Дмитро. – Тут поверни наліво.

   Машина звернула на польову дорогу, по сторонах якої зустрічалися поодинокі маленькі сосонки, що переростали у ліс.

 -  Ми, що, будемо їхати через ліс? – здивувався Юрчик.

 -  Не зовсім, - відповів Дмитро, - перед самим лісом ми повернемо і поїдемо дорогою під лісом.

   Дорога повернула, оминаючи густий сосновий ліс.

 -  Повертай, - сказав Дмитро, - ось бачите, там в далині видніється наша дача.

   В далині виднівся цегляний будинок, схожий на невеличкий замок. Марія аж подих затамувала, їй здавалось, що вона потрапила в казку.

   Андрій також був здивований побаченим.

 -  Я думав, що це маленький будиночок, а це справжній замок. Признавайся, Дімка, твої предки були якимись куркулями?

 -  Ні звичайно, цей будинок належить родині Ніни. – розсміявся Дмитро. – Достеменно усієї історії не знаю, але з усіх її розповідей зрозумів, що цей будинок, як фамільний маєток. Колись там жили батьки Ніни.

 -  А тепер не живуть? – зацікавилася Марія.

 -  Ні, вони обоє загинули. Ще задовго до нашого знайомства з Ніною. – Дмитро посерйознішав. - Але попрошу вас не говорити про це при Ніні, їй боляче про них згадувати.

   Андрій роздивлявся навкруги, але не помітив жодного будинку, лише ліс з однієї сторони та поле з іншої.

 -  А, що, тут окрім вашої дачі не має інших будинків?

 -  Ні, тут поблизу ніхто не живе, але за лісом є село. До нього від дачі близько 20-ти кілометрів, але, не зважаючи на це, у нашому будинку є світло та всі комунікації.

   Марія, не відриваючи погляду, розглядала незвичний будинок, який чимраз наближався. Будинок розміщувався на узбіччі лісу і був нестандартної форми з невеличкою вежею збоку, що розміщувалась на другому поверсі й підтримувалась масивними колонами. Вікна мали форму арок, а дах був покритий старою червоною черепицею. Вхідні різьблені двері були також аркоподібної форми. До будинку вела широка алея, викладена бруківкою, по боках якої цвіли яскраві чорнобривці, а за ними акуратно підстрижені кущі гришпану. Територія була обнесена невеликою мурованою огорожею з кованою брамою.