Все було готове до переїзду, залишалось декілька днів… Марія вирішила прогулятися Києвом, запам’ятати найменші дрібниці. Місто потопало у зелені могутніх каштанів, сонце купалося у водах Дніпра, куполи церков сяяли золотом, усюди чутно гомін людей та шум машин. Юрчик був у садочку, тому вона могла побути наодинці й поринути у свої роздуми. «Цікаво, – думала Марія, - який цей Тернопіль? Чи сподобається мені там? Тато подав документи у нову школу, цікаво як мене сприймуть нові однокласники та вчителі?» Марія дуже хотіла побачити новий будинок. Від тата вона дізналася, що будинок менший за їхній, але затишний. Також вона знала, що у центрі Тернополя є велике озеро та парк.
Поринувши у свої роздуми, Марія не помітила, як прийшла до воріт братового садочка. Була 17-та година, діти в цей час гралися на майданчику, туди й вона пішла.
- Марія, Марія! - Юрчик підбіг до сестри й обійняв її.
- Привіт! – Марія присіла біля братика, поправила йому волосся, - Біжи, попрощайся з вихователькою та дітками, більше ти сюди не повернешся.
- Шкода, в мене тут багато друзів…
- Ну, що поробиш, знайдеш нових. – Марія усміхнулася, побачивши набурмосені губки Юрчика, - В мене також є друзі в школі, але переїжджати треба. Біжи вже.
За вечерею розмовляли про переїзд:
- Тату, а кому ми продамо наш будинок? - поцікавилася дочка.
- Сусіду Петра Васильовича, а що?
- Та так нічого, надіюсь, що наш дім попаде у добрі руки…
- Ти не хочеш їхати… - сумно промовив Андрій.
- Розумієш, просто я буду сумувати за всім цим… - Марія розвела руки в сторони.
- І я сумуватиму! Марія сказала, що в Тернополі я знайду нових друзів, але я так не думаю. – поважно сказав Юрчик.
Батько з донькою переглянулись, усміхаючись одне одному.
- Юрчику, ти обов’язково знайдеш друзів. - Андрій погладив сина по голові.
Марія прокинулась на самому світанку, серце шалено билося: «Знову цей сон, коли це все закінчиться…» - замучено подумала вона. Дівчина потягнулась у ліжку… Небо сяяло червоним заревом. Схід сонця зачаровував своєю красою. «Стоп! – подумала Марія, остаточно прокинувшись, - Ми ж сьогодні їдемо! »
Тихенько, щоб не розбудити братика, Марія попрямувала на кухню і дуже здивувалась, побачивши там батька.
- Ти вже прокинувся?
- Привіт, мені щось не спалося, от вирішив приготувати нам сніданок. Ну, як настрій?
- Чемоданний. – засміялася Марія. – Коли приїде вантажівка?
- О дев’ятій годині.
- А ми там помістимо всі наші речі? – занепокоїлась Марія.
Андрій поставив на стіл тарілку з бутербродами та чай.
- Постараємось. Щось погрузимо в машину, а дещо залишимо тут. Давай будемо снідати.
Поснідавши, почали виносити речі на ганок. Вантажівка приїхала, як і було домовлено, водій та деякі сусіди допомогли повантажити шафи, сервант, тумби, комод та інші речі. Інший дріб’язок повантажили в татове авто – стареньке «Ауді».
Марія погодувала Юрчика та допомогла йому одягтися. Андрій зайшов до пустої кімнати:
- Ну, що діти, давайте присядемо перед дорогою.
Вони сіли де було місце. Андрій на стілець, який вирішили залишити, Марія з Юрчиком на ящик. Марія про себе помолилась, щоб усе склалося добре на новому місці та щоб там їм жилося щасливо, наскільки це можливо без мами…
- Ну з Богом! – встаючи, сказав Андрій.
Коли попрощалися з усіма сусідами, співробітниками та друзями, вони поїхали.
Марія сиділа біля батька на передньому сидінні та дивилася через лобове скло на вулиці Києва, вона подумки прощалася з містом свого дитинства. Легеньке тремтіння відчувалося по усьому тілі, почуття чогось нового та незвіданого бентежило… Закінчився ще один етап її життя, тепер усе буде по-іншому, неначе з чистої сторінки почнеться нове життя. Марія посміхнулась, все буде добре, вона це знала… Принаймі, дуже на це сподівалася…
#2497 в Жіночий роман
#11121 в Любовні романи
#4381 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 09.10.2019