2 Глава Липень 1994 рік

   Нестерпна спека заповнювала кожен куточок, навіть у затінку розпечене повітря обпікало й заважало дихати. Дерева сумно похилили свої крони, зелена трава стала сухою й жовтою. Все страждало від спраги. Кволі й вимучені спекою люди сиділи в задушливих приміщеннях, оскільки на вулиці залишатися було не можливо. Усі думали лише про дощ…

   Андрій сидів у своєму душному кабінеті й завершував усі справи. У двері постукали:

 -  Так, заходьте.

 -  Привіт, Андрію! Що вже помалу збираєшся?

   Устимчук Петро Васильович був головним бухгалтером на заводі. Старший, поважний чоловік з сивим волоссям та сивою борідкою, чорними розумними очима та тонкими губами. Головбух був людиною, яка багато усього пережила на своєму життєвому шляху, але не втратила людяності та оптимізму. Петро Васильович ставився до Андрія, як до рідного сина, завжди міг розрадити, порадити і наставити на правильний шлях.

 -  Доброго дня, Петре Васильовичу. – Усмішка засіяла на обличчі Андрія. – Так, як бачите, наводжу лад з справами. Як ваше здоров’ячко?

 -  Та не скаржуся. Як просуваються справи з переїздом? Вже знайшов покупців на будинок?

 -  Та ще ні…

 -  Що ніхто не хоче купувати?

 -  Та ні, були люди, але нічого конкретного. А час піджимає, самі розумієте.

 -  Так… А в Тернополі підшукав житло?

 -  Знайшов, там з житлом без проблем, - Андрій з нерішучістю глянув на Устимчука, - але не знаю, що краще вибрати?

 -  А, що так?

 -  Розумієте, є там квартира в самому центрі, три великих кімнати, санвузол, кухня…

 -  Так це ж чудово! Що ж не так? – здивувався Петро Васильович, бачучи розгубленість співбесідника.

 -  Марія з Юрчиком звикли до власного будинку.

 -  А-а… Розумію…

 -  Я й будинок знайшов, менший, ніж наш, але подвір’я велике, є сад.

 -  То в чому проблема, купуй будинок.

 -  Справа в тому, що квартира в центрі, а будинок на околиці. До школи й садочку трохи далеко і мені на роботу далеченько. Що б ви порадили?

 -  Я б навіть не вагався і купував будинок. – Петро Васильович поплескав Андрія по плечі. – Ти ж маєш машину, то будеш їздити. Діти звикли до власного будинку…

   Андрій повеселішав:

 -  Дякую вам за пораду. Я й сам так думав, але до кінця не був упевнений.

 -  Радий, що допоміг. – Добре старе обличчя випромінювало справжню батьківську любов. – Мало не забув, мій сусід одружився і шукає собі житло. Якщо дозволиш, то я запропоную йому твій будинок?

 -  Звичайно. - Андрій з сумом подивився на Устимчука. - Я за вами буду сумувати.

 -  Я теж… За тобою і дітьми. Ви ж мені, як рідні. – Петро Васильович швидко відвернувся, щоб Андрій не помітив сліз, що забриніли на його очах.

***

   Марія почала готуватися до переїзду... Складала речі у коробки, наводила лад з документами, альбомами та іншими речами. Юрчик бігав по цілому будинку, розкидав коробки і цим ще більше заважав своїй сестрі.

 -  Юрчику! Ану заспокойся і перестань бігати по хаті!

 -  А я не хочу-у, не хочу-у! – веселий сміх лунав по усьому домі. – Дожени мене, дожени!

 -  Ти, краще мені допоможи, а то я вже геть втомилася.

 -  Не хочу!

 - Ти ж завжди кажеш, що дорослий. – Марія складала альбоми. – А дорослі допомагають одне одному. Подай мені цю коробку.

 -  Ну-у добре, – протягнув Юрчик. – але це так нудно.

   Повільно він почвалав по коробку. Під нею лежав невеличкий альбом.

 -  А, що то за альбом? – підбіг він до Марії.

   Марія обережно взяла альбом.

 -  Це альбом нашої мами. – Після смерті матері, Марія заховала його на дно шухляди комоду, щоб самій не дивитися і тата не засмучувати.

 -  Я хочу подивитися. – Сказав Юрчик.

   Марія погладила палітурку і розкрила альбом. На першій сторінці було фото мами, зроблене у 15-ти річному віці, вона посміхалася і тримала букет польових квітів. Діти розглядали старі фотографії, на них Софія була вже старшою, ось вона стоїть між подругами, на іншому фото біля свого інституту. Сльози скотилися по щоках Марії, вона швидко, щоб братик не помітив, витерла їх рукою. Марія згадала, як колись мама на її прохання, коментувала кожну фотографію, а тепер вона це робить для Юрчика.