4 Глава Липень 1990 рік

   Задушливе повітря не давало дихати, на вулицях не чутно співів пташок… Люди поховалися по своїх домівках та кабінетах від нестерпної спеки…

   Марія одягнена у чорну сукню, стояла біля труни своєї матері. Обличчя побліднуло, схудло, голова перев’язана чорною стрічкою, а волосся заплетене у тугі косички. Вона вже не плакала, сліз вже не залишилось…

   Марія дивилась на свою маму, що неначе спала у домовині, ледь помітна посмішка назавжди залишиться на її білому обличчі… Світло-русяве волосся заплетене у косу, одягнена у свою улюблену голубу сукню, руки складені в молитві… Уся кімната потопає в барвистих квітах, їх аромат змішується з запахом мертвої плоті, свічок та поту.

   Марія ніяк не могла зрозуміти чому їй знайомий цей ненависний запах. «Де і коли я могла відчувати цей запах? - дивлячись на матір, Марія чомусь згадала свій жахливий сон - Мій сон! Дійсно, я не звернула уваги, але тепер… Такий самий запах був тоді на поляні… Він ж увесь цей час переслідував мене.. Що ж це означає?»

   До будинку Лучків прийшло багато людей, щоб востаннє попрощатися і провести в останню путь померлу.

   Андрій також стояв біля своєї дружини, лише тепер остаточно усвідомивши усю відповідальність, що на нього звалилась. «Усе так швидко змінилось, - наче говорив він з Софією, - не судилося збутись усім планам та мріям, які так старанно виношував у своєму серці… Вже ніколи не буде так, як було… Пустка, яку ніхто не заповнить, назавжди залишиться у моєму серці, кохана. Але я виконаю обіцянку і буду жити заради наших діток… В них завжди житиме часточка тебе…»

   Кладовище – місто хрестів, пам’ятників та ангелів. Місце вічного спокою, тиші та смутку…

   Марія дивилась, як опускають труну у чорну яму, а з нею і частину її самої.

 Кажуть час лікує рани, можливо, але деякі рани лише заліковуються, вони постійно ниють і кровоточать. Так із розбитим серцем, ніколи ніхто не замінить втрату, а в пам’яті назавжди залишаться спогади…

   Ніхто й не помітив, що над містом нависли чорні хмари, віщуючи грозу… Марія вкинула жменьку землі, що з глухим стуком розсипалася по труні. Небо розсікла величезна блискавка, здійнявся вітер, вдарив грім, великі краплини дощу забарабанили по землі… Дощ почав падати з ще більшою силою, передрікаючи бурю…

   Могилу швидко засипали. Люди, боячись намокнути, почали швидко розходитись, залишаючи батька з донькою на одинці з своїм горем. Не помічаючи негоди, вони повільно поверталися додому, солоні сльози стікали по обличчі та змішувались з водою, що невпинно лилась з небес…

   Будинок потопав у сутінках, зашторені вікна та дзеркала, усюди витав млосний запах смерті. Не зважаючи на бурю, Марія відслонила штори й повідчиняла навстіж вікна.

 - Що ми тепер будемо робити, тату?

   Андрій з гіркою посмішкою подивився на дочку. Він й не помітив, як вона постаршала та подорослішала за ці дні.

 - Давай поїдемо у лікарню і провідаємо твого братика.