Частина 8: Надія

- Нема коли тобі брати відпустку. Бо скоро доведеться прийняти надважливе рішення, - відрізала Нава. - Ти хотів знати, як все влаштовано? Набагато складніше, ніж можна уявити, але значно простіше, ніж ти думаєш, - дівчина зробила крок, насуваючись на Назара і немов збільшуючись у габаритах, хоча її розміри нібито не змінювались. - Все вирішує Свобода Вибору Душі. Вона є недоторканною. Добре думай, хто ти і навіщо прийшов у це життя. А що ще важливіше - куди ти хочеш іти у посмерті? І чи хочеш помирати взагалі?

Назар відступив на крок і намагався зробити вдих. Виявилося, що відчувати духовну асфіксію геть неприємно. Зате він ясно усвідомив, що таке подавляюча духовна сила. І хоча Нава лише на мить відкрилась йому, запанікувати він встиг.

- А щоб вас... - нарешті зміг вдихнути і видихнути Назар. Звичка, яка залишилась від життя. Він міг не дихати - нічого б не змінилось, але примарна грудна клітина продовжувала здійснювати автоматичні рухи. Таке собі фантомне дихання... Він все ще тримався за Життя. Хлопець не знав, чого хоче, але точно усвідомлював - не смерті.

- Але хіба я маю вибір, якщо я - помер?

- А ти - помер? - спитала його Нава, схиливши голову злегка набік та вдивляючись пильно в очі парубка.

- Здається. Хіба ні? Але мене немає у списках, як сказав той Жнець...

- Який же ти тугий, чесне слово! - не витримала Нава. - Думай швидше, підказувати я не маю права.

Хлопець зітхнув і замислився. П'ять хвилин співставлення фактів очікувано нічого не дали.

- Я не розумію, що ти маєш на увазі, - здався Назар врешті-решт.

- М-да... - прозвучало достоту як "ну ти і тормоз". - Гаразд, ходімо. Покажу тобі, ЩО я маю на увазі, - мовила дівчина і пішла далі попри дорогу. - В тебе, може, є ще які питання?

- Є, - згодився хлопець. - Чи можливо змінити канал? Перейти? І якщо так, то яким чином?

- Все просто - відторгни Егрегора, живи по честі-совісті, пам'ятай своїх Пращурів, шануй Богів Рідних. Не так вже й складно, - знизала плечима дівчина.

- Здається мені, у цьому "не так вже складно" купа підводних каменів. Хіба буває так просто? - не повірив хлопець.

- Думаю, тут точно є якийсь шифр, якого я поки що не розумію.

- Дивлюсь, ти робиш успіхи, - іронічно озвалась Жнець. - Звісно, що це все не за один раз напрацьовується і вдосконаленню немає меж. Але, як я казала, все не так складно. Важко виконати перший пункт. А от з повагою до Богів ще складніше, особливо коли ти - в матеріальному тілі. Все на тонкому плані видається вигадкою, химерою, ефемерою... Тобі буде здаватися, що все це - сон, мариво, що ти зійшов із розуму, замість того, щоб усвідомити, що почув духовну Істоту Вищого Порядку.

 - Себто - Божество? - поточнив Назар.

- Себто - так. Але ж твій раціональний розум не сприйме таке слово?

- Після всього, що я бачив, то ця перспектива мені видається не такою вже химерною, - хлопець почухав свою примарну потилицю. - Доречі, куди ми ідемо? - Назар роззирнувся по сторонам і побачив знайомі пейзажі. - В обласну лікарню?

Він навіть незчувся, як вони там опинились, адже ніби недавно були на вулиці коло драмтеатру, тоді як лікарня знаходилась ближче до периферії, на Пасічній.

- Тут зовсім інші поняття відстаней, - Нава випередила із відповіддю.

Хлопець тільки що і зміг - стулити пельку, яку вже був відкрив, щоб знову задати питання.

- Скоріше, - Жнець впевнено направила стопи до лікарні, а точніше - до її стіни. І, звісно, зникла в ній. Назар же встав, як вкопаний. Раціоналіст у ньому заволав на все горло про те, що він не вміє ходити крізь стіни. І навіть усвідомлення себе на Тонкому Плані не допомогло.

Поки Назар пробував зметикувати, що йому робити, зі стіни висунулась рука і безцеремонно затягнула його "в текстуру". Хлопець поспостерігав, як молекули танцюють "броунівську самбу" перед очима і опинався у лікарняному коридорі. Лампи денного світла замигали, ніби вітаючи їх появу.

- Електрика. Не любить вона таких, як ми, - пробурмотіла Нава і вкотре "побуксувала" хлопця за собою, проходячи крізь лікарняні каталки, персонал, пацієнтів, стіни. Назар вже навіть почав звикати. Він не дивувався нічому, аж поки вони не опинилися у палаті. А точніше - у приміщенні на кшталт реанімації. Там, на ліжку, лежав хтось, загорнутий у бинти, починаючи з голови і до середини грудної клітки. А коло нього сиділа...

- Настя? Настя! - кинувся Назар до дівчини, але вона ніяк не зреагувала. - НАСТЯ! - заволав він прямо у вухо бідоласі - і нічого.

- Вона тебе не бачить і не чує, - зітхнула Нава і розвернула хлопця за плечі від заплаканої Насті до того, хто лежав на ліжку. І Назар побачив… СЕБЕ.

- Вітаю, ти - в комі, - констатувала Нава.