Епілог. Те саме небо

Епілог

У будинку пахло теплом.
Тихим, домашнім, затишним теплом, яке з’являється тільки там, де живе любов.
З кухні розливався аромат запеченого м’яса, кориці й ванілі.
Оля стояла біля духовки, витираючи руки об рушник, і усміхалася.
Поруч на стільчику стояв Артемчик у фартушку, весь у борошні.
— Олю, дивись! — гордо сказав він, показуючи кривувате печиво. — Я сам зробив!
Оля засміялася.
— Це найкраще печиво, яке я коли-небудь бачила.
— Правда?
— Абсолютна правда.
Вона поправила йому чубчик і поставила деко в духовку.
— Ну що, шеф-кухарю, тепер чекаємо.
З вітальні почувся тихий дитячий сміх.
Оля обернулася.
У залі Рома ходив туди-сюди, обережно тримаючи на руках маленький згорток.
Їхню донечку.
Він щось тихо їй шепотів, і малеча ворушила крихітними ручками.
— Тихо, тихо, моя принцесо… — лагідно казав він. — Тато тут.
Артемчик зазирнув у залу.
— Тату! Вона знову не спить?
— Вона просто хоче зі мною поговорити, — серйозно відповів Рома.
Оля сперлася плечем об дверний отвір і з усмішкою дивилася на них.
— Ти мені так її геть розбалуєш.
Рома обернувся.
Його погляд був теплим.
Тим самим поглядом, у який вона колись закохалася.
Він подивився на донечку, потім на Олю.
— А як можна не балувати таку чудову принцесу?
Оля тихо засміялася.
— У нас їх уже дві.
— Тоді я найщасливіший чоловік у світі, — відповів він.
Через кілька хвилин малеча нарешті заснула.
Рома обережно поклав її в колиску.
— Спи, Софійко… — прошепотів він.
Оля зайшла в кімнату.
Вона тихо поправила ковдру.
Маленьке обличчя донечки було спокійним.
— Вона така гарна… — прошепотіла Оля.
Рома обійняв її за плечі.
— Як мама.
Оля підняла очі.
— Ні.
Вона усміхнулася.
— Як тато.
Вони вийшли на кухню.
Печиво вже було готове.
Артемчик одразу схопив одне гаряче.
— Обережно! — засміялася Оля.
— Я сильний!
Рома сів поруч із ними.
Дивився, як вони сміються, як Артем кришить печиво, як Оля витирає стіл.
І в цей момент він зрозумів просту річ.
Все, що він шукав у житті…
Було тут.
У цьому домі.
У цій кухні.
У цих людях.
Через деякий час вони вийшли на подвір’я.
Вечір був тихий.
Над ними розкинулося глибоке темно-синє небо.
Те саме небо.
Колись воно було сірим, важким, сповненим болю.
А тепер було чистим.
Спокійним.
Безмежним.
Оля підняла голову і тихо сказала:
— Пам’ятаєш… я колись дивилася на небо і не знала, як жити далі.
Рома взяв її за руку.
— А тепер?
Вона усміхнулася.
— А тепер я знаю.
Він притягнув її ближче.
Поруч Артемчик уже бігав по подвір’ю, а з відкритого вікна долинав тихий сонний подих їхньої донечки.
Рома подивився в небо.
І тихо сказав:
— Воно справді буває різним.
Оля притулилася до нього.
— Головне — дивитися на нього разом.
І під тим самим небом
їхнє життя тільки починалося.