Розділ 56 . Фінальна глава

На кухні було тихо.
Лампа над столом давала м’яке тепле світло. За вікном уже стояла ніч, і темно-синє небо тихо розкинулося над містом.
Оля сиділа за столом, обійнявши чашку з теплим чаєм. Пара від неї повільно піднімалася вгору.
Вона чекала.
Рома повернувся з кімнати Артема тихо, щоб не розбудити малого. На мить зупинився у дверях кухні й просто подивився на неї.
Наче боявся, що якщо кліпне — вона зникне.
— Заснув, — тихо сказав він.
Оля усміхнулася.
— Він виріс… трохи.
— Ага. Але впертий такий самий, — ледь усміхнувся Рома.
Він підійшов ближче, сів навпроти.
Кілька секунд вони просто мовчали.
Тепер ця тиша була вже іншою.
Не болісною.
Теплою.
Рома обережно взяв її руку в свою.
— Я боявся цього моменту, — тихо сказав він.
— Чому?
— Бо думав, що ти скажеш: пізно.
Оля подивилася на нього.
— Я теж боялася.
— Чого?
— Що ти скажеш: все вже закінчилося.
Він похитав головою.
— Для мене нічого не закінчувалося.
Він зробив глибокий вдих.
Наче наважувався на щось дуже важливе.
Потім повільно засунув руку в кишеню штанів .

Став перед нею на коліна .
Оля здивовано подивилася на нього.
Рома дістав маленьку коробочку.
Серце завмерло.
Він поклав її на стіл між ними.
І відкрив.
Всередині блиснула тонка обручка.
— Я купив її давно, — тихо сказав він. — Ще до того, як ти зникла.
Він підняв очі на неї.
— І кожного дня думав, що вже ніколи не зможу тобі її дати.
Його голос трохи затремтів.
— Олю… виходь за мене.
На кухні стало зовсім тихо.
Навіть годинник на стіні ніби зупинився.
Оля дивилася на нього широко відкритими очима.
Сльози повільно наповнили їх.
— Ромо…
Він нервово усміхнувся.
— Я знаю, що ми вже багато пережили… і що я наробив купу помилок… але я хочу прожити з тобою все життя.
Він стис її руку.
— Я хочу прокидатися поруч з тобою. Старіти поруч з тобою. І більше ніколи тебе не втрачати.
Оля більше не могла стримувати сліз.
Вона кивнула.
— Так…
Її голос затремтів.
— Я згодна.
Рома повільно надів обручку їй на палець.
Потім піднявся і обійняв її.
Міцно.
Дуже обережно, ніби вона була найціннішим у світі.
Оля притулилася до нього.
І тихо сказала:
— Ромо… я теж маю тобі дещо сказати.
Він трохи відсторонився.
— Що?

— Ти… дуже скоро станеш батьком.
Рома завмер.
На мить він просто дивився на неї.
Наче не міг повірити.
— Олю…
Його голос майже зник.
— Ти… серйозно?..
Вона тихо кивнула, усміхаючись крізь сльози.
— У нас буде дитина.
Рома повільно опустився перед нею на коліна.
Його руки обережно лягли на її живіт.
Наче він боявся навіть дихати голосніше.
— Я… — він видихнув. — Я навіть не мріяв про таке щастя.
Він підняв очі.
Вони блищали від сліз.
— Дякую тобі.
Він поцілував її живіт.
Потім піднявся і притис Олю до себе.
— Тепер у нас буде справжня сім’я.
Оля поклала голову йому на плече.
За вікном тихо сяяли зірки.
Темно-синє небо було чистим і безмежним.
І цього разу воно було зовсім іншим.
Бо тепер вони дивилися на нього разом.
Під одним небом.
Тим самим.
Їхнім.