Розділ 55. Дім

Оля не стала заперечувати.
Вона мовчки зайшла назад у квартиру, взяла свою сумку, ще раз повільно оглянула кімнату — ту саму, де вони щойно знайшли один одного знову.
Потім вимкнула світло.
Зачинила двері.
Коли вона повернулася, Рома стояв поруч.
Вони вперше за весь цей час спокійно взялися за руки.
Без страху.
Без сумнівів.
Просто переплели пальці.
І разом пішли до машини.
Дорога була тихою.
У машині вони майже не говорили.
Не тому, що не було що сказати.
Навпаки.
Слів було надто багато.
Питань, відповідей, пояснень — ціле море.
Але обом здавалося, що варто вимовити зайве слово — і цей момент розвіється, ніби сон.
Наче вони прокинуться — і знову залишаться один без одного.
Тому вони мовчали.
І тільки їхні руки лежали поруч на коробці передач.
Рома час від часу сильніше стискав її пальці.
І цього було достатньо.
Коли машина зупинилася біля будинку, Оля відчула, як серце знову почало битися швидше.
Вона раптом дуже розхвилювалася.
— Ром…
Він подивився на неї.
— Я хвилююся.
— Через що?
— Через Артема.
Вона ковтнула повітря.
— Я ж… фактично через мене він втратив маму…
Її голос затремтів.
— А якщо він… образився на мене?
Рома тихо усміхнувся.
Він обережно взяв її за підборіддя і змусив подивитися йому в очі.
— Ти забула, як він тебе любить.
Двері будинку зачинилися за ними тихим клацанням.
Рома допоміг їй зняти куртку.
І в цей момент з коридору вибіг маленький вихор.
— Оля!!!
Артемчик зупинився на секунду, ніби перевіряючи, чи це справді вона.
А потім кинувся до неї.
— Я так скучив за тобою!
Він обійняв її міцно-міцно.
Оля не стрималася.
Вона присіла і обійняла його у відповідь.
— Артемчику… синочку…
Її голос затремтів.
— Я теж за тобою дуже сумувала…
Сльози тихо покотилися по її щоках.
— Пробач, що поїхала і нічого не сказала…
Хлопчик тільки сильніше притиснувся до неї.
— Я знав, що ти повернешся.
Ці слова пробили її серце.
Рома стояв поруч, дивився на них і тихо усміхався.
— Ну все, — лагідно сказав він. — Годі плакати. Тепер у нас усе буде добре.
Він поклав руку на плечі Олі.
— Правда ж?
Оля кивнула, витираючи сльози.
Вони зайшли в кухню.
Рома швидко заварив чай.
Артем щось захоплено розповідав про садочок і нову машинку.
Здавалося, ніби життя повільно повертається на свої місця.
Через деякий час Рома поклав Артема спати.
— Олю… ти залишишся? — тихо спитав малий, вже засинаючи.
— Залишуся, — лагідно відповіла вона, поправляючи ковдру.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Артем усміхнувся і швидко заснув.
Коли Рома повернувся на кухню, Оля сиділа біля столу.
Світло лампи падало на її обличчя.
Вона виглядала трохи втомленою.
Але спокійною.
Він сів навпроти.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Тепер настала та сама розмова.
Тиха.
Важлива.
Та, яку вони відкладали весь вечір.
Рома простягнув руку через стіл.
І взяв її долоню.
— Розкажи мені все… — тихо сказав він.
І саме в цей момент Оля зрозуміла, що настав час сказати найважливіше.