Розділ 54. Двері

Оля ще довго стояла за тим деревом.
Потім повільно підійшла до машини і сіла за кермо.
Руки тремтіли.
Вона дивилася перед собою, але нічого не бачила.
Перед очима стояло тільки одне — Рома.
Його змарніле обличчя.
Його очі. Як осунулось лице. Як опустились плечі .
Він справді змінився.
І боляче було дивитися, як він намагався усміхатися Артемчикові, ховаючи за цією усмішкою втому й біль.
Оля сперлася головою об кермо.
— Господи… що ж мені робити…
Вона провела рукою по животу.
Там, під серцем, було маленьке життя.
Його дитина.
І вона більше не мала права мовчати.
Але як прийти до нього?
Просто постукати в двері?
Сказати: «Я вагітна»?
А якщо він подумає, що вона хоче його прив’язати?
А якщо…
Думки кружляли.
Хвилини минали.
Зрештою вона важко видихнула, завела машину і поїхала.
Назад до своєї квартири.
— Я переночую тут… — тихо сказала вона собі. — Заспокоюсь. А завтра… завтра поїду назад у село.
Їй потрібно було подумати.
Тим часом Рома сидів на кухні з Артемчиком.
Вони вечеряли.
На столі стояла проста вечеря — омлет і салат. Те, що Рома вже навчився робити більш-менш нормально.
— Тату, а завтра ми підемо в парк? — спитав Артем, крутячи вилку.
— Підемо, чемпіоне, — усміхнувся Рома.
Саме в цей момент задзвонив телефон.
Він байдуже глянув на екран.
Колега.
— Алло.
— Алло, Ром, привіт.
— Привіт.
— Слухай… я сьогодні бачила Олю.
Він завмер.
Світ ніби зупинився.
— Коли? — тихо спитав він.
— Сьогодні. У центрі.
— Як вона?.. — голос трохи хрипнув.
— Нормально. Тільки… схудла сильно.
Він заплющив очі на секунду.
— А номер її не взяла?
— Ні… чесно, навіть не подумала. Ми просто поговорили трохи.
Пауза.
— Добре… дякую, — тихо сказав він.
І поклав трубку.
Кілька секунд сидів нерухомо.
Серце билося швидко.
Вона тут.
Вона в місті.
— Артемчику, синку, — тихо сказав він, підводячись. — Мені треба від’їхати на годинку.
— Добре, татку.
— Побудь дома, ти ж у мене дорослий.
— Я буду кубики складати, — серйозно відповів малий.
Рома швидко накинув куртку, схопив ключі і вибіг з квартири.
Машина рвонула з місця.
Він їхав майже не пам’ятаючи дороги.
У голові була тільки одна думка:
Будь ласка… тільки будь там…
Він піднявся сходами майже бігом.
Через одну сходинку.
Дихання збилося.
Серце калатало.
Він зупинився перед знайомими дверима.
Постукав.
Тихо.
Нічого.
Постукав сильніше.
— Олю…
Тиша.
Надія почала танути.
Він уже хотів розвернутися.
І раптом…
Замок клацнув.
Двері повільно відчинилися.
І вона стояла на порозі.
На мить світ зник.
Він просто дивився на неї.
Жива.
Тут.
Перед ним.
Серце пропустило удар.
— Олю…
І в наступну секунду він зробив крок уперед.
Обійняв її.
Міцно.
Сильно.
Наче боявся, що вона зникне.
— Більше я тебе нікуди не відпущу… чуєш?.. — прошепотів він, притискаючи її до себе. — Я більше нікому тебе не віддам…
Його руки тремтіли.
— Де ти була?.. Я тебе шукав… Я жити без тебе не можу…
Він притулився чолом до її волосся.
— Я тебе люблю…
Оля слухала.
І плакала.
Тихо.
Без слів.
Її руки повільно обійняли його у відповідь.
Вона не могла говорити.
Тільки притиснулася до нього сильніше.
Він гладив її по волоссю.
— Все добре… — тихо казав він. — Я знайшов тебе… тепер все буде добре…
Він трохи відсторонився, подивився їй у очі.
І тихо сказав:
— Поїхали додому.
Якщо хочеш, я можу в наступному повідомленні написати фінальну главу, де:
• вони їдуть до нього
• він бачить її живіт




Чудово. Це кульмінація всього роману, тому тут справді треба більше емоцій, сліз, дотиків, пауз, щоб читач відчув, як усе накопичене за книгу нарешті проривається. Я перепишу сцену ширше і глибше, залишивши твої ключові моменти.
Розділ. Нарешті
Двері повільно відчинилися.
Оля стояла на порозі.
На мить вони просто дивилися один на одного.
Наче не вірили.
Наче боялися, що це лише сон.
Рома відчув, як серце пропустило удар.
Вона була перед ним.
Жива.
Тут.
Його очі миттєво наповнилися теплом і болем водночас.
— Олю…
Він зробив крок вперед.
І вже в наступну секунду притис її до себе.
Міцно.
Сильно.
Наче боявся, що вона знову зникне.
— Більше я тебе нікуди не відпущу… чуєш? — прошепотів він, ховаючи обличчя в її волоссі. — Я більше нікому тебе не віддам.
Оля не витримала.
Вона почала плакати.
Голосно.
Навзрид.
Так, ніби всі стримані за ці місяці сльози вирвалися назовні.
Її руки судомно вчепилися в його куртку.
— Я… я не хотіла… — слова губилися між схлипами. — Я не хотіла руйнувати твою сім’ю…
Вона плакала, ховаючись у його грудях.
— Дарина приходила до мене… — ледве вимовила вона. — Вона сказала, що ви разом… що ти повернувся до неї…
Рома різко відсторонився, взяв її обличчя в долоні.
— Ні… — тихо, але твердо сказав він.
Вона продовжувала говорити крізь сльози.
— А потім Олег… він мене знайшов… він погрожував… я не знала, що робити… Я думала, що краще піти… що так буде правильніше…
Її плечі тремтіли.
— Я не могла більше залишатися… я боялася все зруйнувати…
Рома притис її до себе ще сильніше.
— Тихо… тихо, — прошепотів він, гладячи її по волоссю.
Він поцілував її у скроню.
— Олю, послухай мене.
Вона підняла заплакані очі.
— Я розлучився.
Її подих перервався.
— Що?..
— Ми з Дариною розлучилися. Уже давно.
Вона завмерла.
— Я не люблю її… — тихо сказав він. — Я зрозумів це ще тоді.
Його голос був хрипкий.
— Я любив тільки тебе.
Він провів пальцями по її щоках, витираючи сльози.
— Я шукав тебе… — прошепотів він. — Я з’їхав пів міста… я не знав, де ти…
Його лоб притулився до її.
— Я думав, що втратив тебе назавжди.
Оля дивилася на нього широко відкритими очима.
— Я… я теж тебе шукала… — тихо сказала вона.
Її руки тремтіли.
— Я бачила тебе сьогодні… біля будинку… з Артемчиком…
— Ти була там?..
— Я стояла за деревом… — прошепотіла вона. — Я боялася підійти…
Він важко видихнув і знову притис її до себе.
— Дурненька моя… — тихо сказав він.
Його руки ніжно ковзнули по її спині.
— Тепер ти нікуди не підеш.
Він трохи відсторонився і подивився їй у очі.
— Тепер ти тільки моя.
Оля знову заплакала, але вже тихіше.
— Я теж тебе люблю… — прошепотіла вона.
Рома ніжно поцілував її в лоб.
— Поїхали додому.
Його голос був теплий, впевнений.
— Тепер все буде інакше.
І він обійняв її так, ніби обіймав цілий світ, який нарешті повернувся до нього.